Ісабель Альєнде - Японський коханець

мали назв або номерів будинків, через кожні три-чотири квартали доводилося гальмувати й перепитувати, але вони не розуміли пояснень, які майже кожного разу складалися з непевного помаху руки та фрази по-іспанськи: «Це тут, за рогом». Стомлені, залишили «лінкольн» біля якоїсь автозаправки, далі подибали пішки й нарешті опинилися на перехресті чотирьох вулиць, де була призначена зустріч. Чекали, взявшись за руки, під пильними поглядами якогось собаки й зграйки обірваних жебрущих дітлахів. Єдиною відомою їм прикметою, крім найменування однієї з вулиць, що утворювали перехрестя, була крамниця «Віва Сапата[28]» — назва здавалася недоречною, бо там продавали вбрання для першого причастя та образки Богородиці й католицьких святих.

Після двадцятихвилинного чекання Натаніель вирішив, що їх ошукали й слід повертатися додому, проте Альма нагадала йому, що пунктуальність не належить до національних рис мексиканців, й увійшла до «Віва Сапата». На мигах попросила дозволу зателефонувати й набрала номер Рамона; пролунало дев’ять дзвінків, перш ніж жіночий голос відповів по-іспанськи, але Альма не розуміла, що їй кажуть.

Близько четвертої, коли вона вже погодилася їхати назад, на перехресті зупинився горохового кольору «форд» тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року випуску із затемненими задніми віконцями, який згадував Рамон. Спереду сиділи двоє чоловіків — за кермом молодик з поритим віспою лицем, зібраним у кіску волоссям та густими бакенбардами; другий вийшов, щоб їх пропустити, бо автівка мала тільки двоє дверцят. Він назвався Рамоном. Це був вусань років за тридцять із зачесаним назад набріоліненим волоссям, у білій сорочці, джинсах та гостроносих черевиках. Обидва курили. «Гроші», — зажадав вусань, щойно вони вмостилися на сидінні. Натаніель віддав йому гроші, чоловік перерахував їх і поклав до кишені. Незнайомці мовчали всю дорогу, яка Альмі й Натаніелю видалася дуже довгою; їм здавалося, що водій весь час кружляє, щоб їх заплутати — зайва осторога, адже вони не знали міста. Вчепившись у Натаніеля, Альма думала про те, що б робила без нього; він же боявся, що, одержавши гроші, ці двоє можуть спокійно пристрелити їх і викинути в якийсь ярок. Вони нікого не попередили, куди їдуть, і минуть тижні або й місяці, поки родина дізнається, яка доля їх спіткала.

Нарешті «форд» зупинився, їм веліли зачекати, старший залишився з ними в автівці, а молодик з бакенбардами пішов до будинку. То була дешева споруда, така ж як і решта домів на тій вулиці, що здалася Натаніелеві бідною й брудною, але він не міг міряти тут усе мірками Сан-Франциско. Молодик повернувся за дві хвилини. Натаніелеві наказали вийти з машини, потім ретельно обшукали; один з мексиканців хотів був вести його за руку, але Натаніель відштовхнув того й вилаявся по-англійськи. Здивований Рамон зробив примирливий жест. «Спокійно, друже, все гаразд», — він засміявся, блиснувши парою золотих зубів. Його товариш допоміг Альмі вийти з автівки, і вони зайшли в дім — це було не бандитське кубло, як боявся Натаніель, а скромна домівка з низькою стелею й невеличкими вікнами, тепла й тьмяна. У вітальні двійко дітлахів бавилися на підлозі олов’яними солдатиками, тут же стояли стіл зі стільцями, вкритий целофаном диван, шумний, мов човновий мотор, холодильник, висіла претензійна лампа під абажуром. З кухні долинав запах смаженої цибулі, й можна було вгледіти жінку в чорному; вона перемішувала щось на пательні, така ж байдужа до новоприбулих, як і дітлахи. Молодик показав Натаніелеві на стілець і пішов до кухні, а Рамон тим часом повів Альму невеличким коридором до іншої кімнати.

— Стривайте, — зупинив його Натаніель — Хто робитиме операцію?

— Я, — відповів Рамон, який, здавалося, один трохи говорив по-англійськи.

— Ви щось тямите в медицині? — Натаніель не міг відвести погляду від його рук з довгими, вкритими лаком нігтями.

Знову дружній сміх, блиск золотих зубів, заспокійливі жести, пара кострубатих фраз, мовляв, у нього великий досвід, справа забере менше п’ятнадцяти хвилин, жодних проблем. «Анестезія? Ні, друзяко, у нас цього немає, ось що зарадить» — і він простягнув Альмі пляшечку текіли. А що жінка вагалася, боязко глипаючи на шкалик, Рамон сам ковтнув напій, обтер рукавом шийку й знову простягнув пляшечку їй. На блідому Альминому обличчі Натаніель завважив вираз розпачу і в ту ж мить прийняв найважливіше у своєму житті рішення.

— Нам душе шкода, Рамоне. Ми одружимося й залишимо дитину. Гроші ваші.

В Альми попереду буде багато років, щоб прискіпливо зважити свої вчинки тоді, в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому. Того року їй відкрилася дійсність, і вона марно намагалася вгамувати почуття страшного сорому, яке охопило її, сорому, що завагітніла, як остання дурепа, що любила Ітімея менше, ніж себе, що боялася злиднів, що піддалася соціальному тиску й расовим забобонам, що прийняла жертву Натаніеля, що не впоралася з роллю сучасної амазонки, яку удавала, а ще за свою легкодухість, непослідовність і з півдюжини або й більше інших вад, за які себе картала. Альма усвідомлювала, що відмовилася від аборту тому, що боялася болю, боялася померти внаслідок кровотечі або інфекції, а не з любові до створіння, яке зароджувалося в ній. Вона знову роздивлялася себе, стоячи біля шафи перед великим дзеркалом, але не угледіла в ньому колишньої Альми — зважливої, чуттєвої дівчини, яку спостеріг би Ітімей, якби був поруч; натомість бачила боязку, легковажну, егоїстичну жінку. Ніщо не могло виправдати її, притлумити відчуття втраченої гідності. Минуть роки, любити людину, яка належить до іншої раси, або мати дітей, не бувши в шлюбі, стане звичайною справою, і Альма усвідомить, що найбільш укоріненим її забобоном, який вона так і не змогла подолати, була соціальна нерівність. Попри спустошеність після поїздки до Тіхуани, яка зруйнувала ілюзію кохання й принизила її так, що змусила ховатися за муром зарозумілості, Альма ніколи не ставила під сумнів правильність свого рішення приховати від Ітімея правду. Зізнатися означало б явити йому своє боягузтво.

Повернувшись з Тіхуани, вона призначила Ітімею зустріч у мотелі раніше, ніж зазвичай. Приїхала гонориста, озброєна вигадками, але душа її ридала. Ітімей уперше з’явився раніше за Альму. Він чекав на неї в одному з тих брудних номерів, де кишіли таргани, але які вони озоряли вогнем кохання. Вони не бачилися п’ять днів, а ще багато тижнів перед тим якась невиразна тривога потьмарювала зачарування їхніх зустрічей, якась загроза, як здавалося Ітімею, огортала їх густим туманом, однак Альма пустотливо розвіювала ці побоювання, закидаючи, що через ревнощі він, мовляв, спав з розуму. Ітімей помічав, що вона була, мов не своя, чимось занепокоєна, багато й швидко говорила, в неї миттєво змінювався настрій — кокетство й ніжність раптом переходили у притаєне мовчання або