Володимир Худенко - Olya_#1

Він простягнув до неї руку — він був наляканий, так, не на жарт наляканий.

— Я теж, — хрипло мовила Оля крізь сльози.

— Що? — здригнувся він, вслухаючись. — Що, Олю?

— Теж, — схлипнула вона.

— Що? Я не…

Вона скрикнула:

— Теж тебе кохаю!..

5.

Словом, після тої ночі сталося щось узагалі для неї невидане — вона не лише не виїхала з готелю, а й поселилась у Максовому номері. Ба більше того — дійсно прожила там до кінця навчання. І навіть довше — жила ще з рік потому, поки викладала в центрі Skytek, і навіть потім жила, поки Макс літав на два місяці на станцію Титан, де у British Technology були виробничі лінії, та на підзвітний їм полігон Atlas-B в Стожарах… А ще більш невиданим для Олі стало те, що оці три з половиною роки стали направду найщасливішими в її житті. А Макс якось сказав їй, що найщасливішим моментом у його житті був отой, коли він глухої листопадової ночі не спав і картався, і мучився — йому чогось хотілось плакати, а потім хотілось ввірватись до неї в номер, а потім він встидився цього хотіння і ненавидів себе так сильно, що просто не хотів більше жити… А потім раптом просигналили двері, і вона, Оля, стояла за ними, заплакана, і сказала оті слова — оце й був найщасливіший момент у його житті. Хоча… Може, ще більш щасливим був той момент, коли вона обняла його, почала ненаситно цілувати? Чи той наступний момент, коли він натомість узяв її на руки і поніс по своєму затемненому номеру, слухаючи її дихання, Господи, її хрипле дихання крізь сльози, шалений стукіт її серденька… Примарний світ полуночного мегаполісу од панорамних вікон, зблиски авіамобілів у висі, і в цій примарній напівтьмі — великі (найрідніші!) світло-сірі оченята, і цей пронизливий, геть не людський, зацькований, дикий — погляд маленького хижака. Оце той момент, той божевільний момент!.. А може, ні? Може ще більш божевільним, роковим був той момент, коли він уклав її на свою постіль і закутав у свою ковдру?.. Може. А може тоді, коли він обняв її, закутану, притис до себе, немов оберігаючи її, немов затуляючи її від несправедливого, лихого світу? Чи потім, коли він гладив її волосся і шепотів ледь чутно, що ніколи її не залишить, нізащо не зрадить, бо любить її більше за саме життя?.. Словом — Макс не зміг виділити якийсь окремий момент і просто сказав, що то була найщасливіша ніч у його житті.

А Оля одповіла:

- І у моєму теж.

Взимку Макс познайомив Олю з міс Дайєр. Вони зустрілись у комунікативному дрімі — Аманда, як виявилось, прибула на Титан усього на дві години і вже ось-ось мала знову мчатись на інший край галактики, на Землю крутнутись було зовсім ніяк… Дрім був громадським, себто — мультисерверним, там товклась сила силенна абонентів, а сам він являв собою таке собі високогірне екопоселення серед безкраїх залитих полуденним світлом лугів та засніжених вершин. Саме містечко в долинці, пішохідні доріжки з лавками й простенькі гравіпідйомники, купа придорожніх забігайлівок — вірогідніше за все, це була точна ліцензована копія якогось реального закутку на третьосортній курортній планетці Paradise Inside Group… В усякому разі, Олю на цю думку наштовхнули цілі міріади ядуче-фіолетових бабок в повітрі — точно така ж бабка красувалась і на логотипі мегакорпорації.

Аманда виявилась жінкою… ну — дівчиною (Оля ніяк не могла звикнути до того, що вони всі виглядають двадцятилітніми — і її мама, до речі ж, теж, з недавнього часу)… словом — міс Дайєр виявилась жіночкою середнього зросту і, сказати б, середньої комплекції — худорлява, але такої от міцної, здорової статури. Лице вона також мала в принципі миле, але таке якесь… невиразне чи що, важко сказати. Такі лиця буває важко, по-чесному, з першого разу запам’ятати — якщо навмисне не залучати резервні протоколи довготривалої пам'яті. На Макса, попри Олині очікування, вона була майже зовсім не схожа (хоча це й була її РЕАЛЬНА зовнішність, від народження) — від неї він успадкував лише смоляне волосся і симпатичну ямочку на підборідді.

В цілому ж міс Дайєр (також неочікувано) Олі сподобалась. В першу чергу тим, що вона, як Олі здалося, була жінкою без усілякого «другого дна». Bozhki, геть усі, що зустрічались Олі до цього, мали не лише друге, а й третє, четверте і ще бозна яке дно… Ну, окей, окрім Макса. Хоча й, щодо нього вона довго сумнівалась, та й зрештою він також умів по різному себе проявляти з різними людьми — з нею бути щирим, а з іншими не завжди і т. п. Міс Дайєр же, як Олі здалося, поводила себе цілком природно та прямолінійно. Оля навіть потім довго дивувалась — як це керівник транснаціональної корпорації може поводити себе так от природно та прямолінійно? Лише пізніш вона зрозуміла, що будучи СПАДКОВИМ акціонером British Technology в п’ятому коліні міс Дайєр просто кажучи могла собі дозволити природно та прямолінійно посилати по матері либонь половину галактики…

Вони утрьох прогулювались пішохідними доріжками та розмовляли — вдихали насичене озоном високогірне повітря та відмахувались від набридливих фірмових бабок. Аманда з Максом спілкувалась зовсім по-панібратськи — як ровесники. Вони запросто дуркували, кпинили одне з одного, бурчали, тоді знов жартували… Аманда разок підколола Олю і пару разів Макса (Олі при цьому підморгнувши). І це не виглядало награним. Макс натхненно розказував матері, що, заразившись Олиним прикладом, поновився в їхній відомчій академії, а вона на те простодушно всміхнулась і мовила:

— Ну, синочку… якщо ти знов не обламаєшся, то з мене гулянка.

І підморгнула Олі.

А Макс тут же контратакував:

— Годиться, тільки щоб на цей раз явилась особисто, а не у вигляді голограми.

Вона подала йому п’ятірню і весело кинула:

— Po rukam!

І підморгнула Олі.

Оля тут же внутрішньо наїжачилась, вишукуючи у тому жесті якийсь ворожий підтекст, але… його не було. Це був стовідсотково просто дружній вияв зацікавлення особою синової пасії — не більше того. Хоч Олі і не вірилось…

Потім ще трохи поговорили, і міс Дайєр картинним жестом вивела перед собою голографічну проекцію таймера…

— О, — зітхнула вона, — загулялась я з вами, дітоньки. Мушу негайно йти. Бувайте здорові.

Всміхнулась і коротко обняла Макса, а тоді Олю… І це були стовідсотково просто дружні