Володимир Худенко - Olya_#1

Хмарочоси палали навкруг нього — ядуче-яскравою рекламою, мерехтливими спалахами голограм та навігаційних вогнів… потоки транспорту неслись із шаленою швидкістю, метаючись між них, гублячись в низьких листопадових хмарах, зливаючись із далекою, ледь вгадною осінньою загравою…

Оля несміливо підійшла до краю парковки і вгледіла, що готель розташований немовби таким широченним півколом, і в тому півколі шуміли під сирим вітром зжовклі осінні сади, аж навіть вгадувалось між них пожухле різнотрав’я просторих галявин, а по тій усій скорботній красі ще й бігли струмочки в чагарниках, цілі річечки, збігаючи водоспадами, пірнаючи під мости, вливаючись он в одне тваньлисте озерце, а он в друге, більше, — суцільні пішохідні доріжки пролягали вздовж і поперек їх павутинкою, і аж далі, куди сягав зір, тяглась ця зелена зона, лиш онде на обрії виднілись іще хмарочоси, носились потоки транспорту, мерехтіли, палали, палили собою низьке листопадове небо.

Оля зітхнула, і з її грудей вирвався ледь чутний печальний стогін — так її те все приголомшило. Їй тут же згадалось, як вона малою блукала ночами по периметру «теплиць» Paradise Inside за містом, перевіряючи на вразливість безкінечні каскади тамтешніх енергетичних мостів, моніторячи вразливість інформаційних ліній, а насправді — слухаючи ніч, слухаючи тихий шелест пожухлих трав, віджилого листя, затаєні подихи вітру, далеке ухкання сов, слухаючи вогку осінню тишу, вглядаючись в простору, безкраю громадину нічного неба, де високо, поміж нерухомим намистом із зір, пливли і пливли ясніші вогні — транспортні човники, зорельоти, мигкі орбітальні станції… Ось пішов на зниження човник в Смоленськ… Ось навдивовижу яскраві зірочки строєм — пройшла військова ланка в Гомель… А коли-не-коли промигне зоря-астероїд, болід, мигне і згасне, згорить у нічній тишині, цьому могильному спокої рідної змученої планети, мигне і нема, мигне й більш не буде — загадуй бажання, Олю! Загадуй, а то ж не встигнеш!..

Околиці військової бази Гомель, літо, світання в туманній росі.

— Olya!..

Вона мов не чує.

Глухі непролазні терні, віддалені свічі тополь на тьмяному небі.

— Olya!..

Вона спіткнулась об щось, ударилась.

Шматок старої дороги — розбитий, зарослий болотними травами.

— Olya, chert by tebya…

Чиїсь тонкі руки хапають її, піднімають, тягнуть у хащі.

— Tish… ty chego? — вона немов отямилась.

— Patrul'!.. — синьоволоса низенька дівчинка в маскувальному комбінезоні важко дихає, пригинаючи їй голову. — Zanykajsya, nu!..

Махає до інших людей з гвинтівками.

— Найшла, найшла!.. — тим самим півшепотом. — Ну куди ти поперлась, Вовчок? — сміється.

— Дивилась, — пирхає й Оля.

— На що?

Вона мовчить. «Заброшка», тумани, літо.

Мовчить і глядить на заграву — далеко на півночі гасне в світанні Смоленськ… Іще здавлений стогін. Врешті розвернулась і рушила до ліфтів. Увесь настрій коту під хвіст — а хай йому лихо!.. А так вже себе накрутила — хоч нині у бій іди!..

Дороговказ легко привів її до Максового номера. Він стрів її в дверях, досить урочисто вдягнений — стильна строга сорочка (у них він якийсь ще більш плечистий), симпатичні тілесного кольору брючки, волосся скуйовджене… Він виглядав якимось незвично заклопотаним.

І все ж вона найшла в собі сили. Трошечки сил.

— Та що за чортів цирк?! — якомога більш твердо вивела вона, суворо повівши бровами. — Ти зовсім не при своєму розумі, га? Слухай, якщо ти там собі щось навигадував…

— Олю, послухай… — раптом вивів він тихо.

Тим самим низьким, оксамитовим голосом, що зводив її з розуму.

І так ото беззахисно виставив руки.

Вона осіклась і замовкла. Проти своєї волі, просто замовкла.

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, dryan', nenavizhu…»

— Я справді… просто хотів, щоб ти була поруч, так. Просто хотів… щоб тобі було добре. Що я ще можу?..

Він торкнувся рукою потилиці і тут же опустив ту руку, дурнувато всміхнувся і якось неуважно озирнувся.

— Слухай, це наш готель, — він затараторив скоромовкою, — зрозумій, я не плачу за нього, це чиста формальність. Я дійсно говорив із твоїм куратором, він не проти, ти б жила тут… безкоштовно, це… Господи, та це така дрібниця, ну чого ти..?

Він зиркнув і тут же опустив очі.

— Ні, не так, вибач, будь ласка. Ти можеш поїхати. Я, мабуть, справді загрався, ти можеш… Але давай вранці, добре? Переночуй тут. Ну, просто… заради мене, добре? Я ж дійсно старався як міг…

Він всміхнувся, але не самовпевнено, не зверхньо, а мляво і розгублено.

— Я просто синочок крутих батьків, ти права…

Оля вдихнула, пориваючись щось сказати…

Вона такого йому не говорила!.. Що він вигадує?..

— Я не потривожу тебе, — він якось випрямився, зібрався. — А завтра зранку, поки ти сходиш в Центр, я все влаштую як було, добре? Пробач, якщо я тебе… Словом, я не хотів. От…

Вона не знайшла, що сказати, просто важко зітхнула і якомога більш рішуче розвернулась, покрокувала до свого номера.

Номер був просто неможливий. Вже коридори вразили її своєю широтою, величезними панельними вікнами, отим цяцьковим оздобленням… А от номер був величезний — там був власний ігровий зал, балконна тераса (просто над отими зжовклими садами!), найновіший скайтеківський комутативний резервуар, біобасейн, проекторні стіни, дизайн-бокс, власний міні-маркет, із десяток службових дронів… Та чого там тільки не було!

Але Оля була сильно не в настрої. Вона мала бути розлюченою, мала влаштувати скандал, мала… А що вона зробила? Мугикнула щось і поплелась у номер?

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch'…»

Вона махнула на все рукою, пірнула разок в басейн (один дрон підніс їй дистанційну сушилку, а другий — халат із дурнуватою емблемою і апельсиновий сік), через «не хочу» з’їла сандвіч (дрон тут же приніс із міні-маркету) і, одягшись в їхній піжамний комбінезон (без усякої шафи одягнув дрон — дурнувата емблема з короною… брр!), вляглася спати.

Але не спалось. Вона одно крутилась на комфортабельному гравітаційному ліжку, а їй усе не спалось. За панельним вікном-стіною (од стелі до підлоги) раз од разу проносились авіамобілі на тлі свинцевих осінніх хмар… Вона задала вікну меншу прозорість і знов перевернулась на другий бік, скрутилась калачиком.

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch', dryan', ідіотка, nenavizhu-u-u…»

Вона раптом знов видихнула, застогнавши, і заридала.

Плакала довго, здригаючись всім тілом.

А потім раптом зірвалась із постелі і побігла до виходу, отим розцяцькованим коридором…

Він так само стояв у дверях — закутавшись в простирадло, але сонним не виглядав, заклопотаним, здивованим, але не сонним — також не спав.

— Олю?

Він зиркнув, угледів її сльози.

— Що…? Олю, ти чого, Олю…

Він зробив до неї крок, але спинився тут же, несміливо опустив очі.

Потім знов зиркнув.

— Ти хочеш поїхати