Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

зі Шрівового тюбика пасти, пішов до ванної, почистив зуби. Вичавив щітку чимсухіш, уклав назад до валізи, закрив її, знову йду до дверей. Перш ніж вимкнути світло, роззирнувся надовкола, чи ще чого не забув. Ага, й справді: забув капелюха. Маю пройти повз пошту, отож неодмінно здибаю кого-небудь із наших, і подумають, чого це він, щирий гарвардець, корчить старшокурсника з себе. Ото лихо: і капелюха забув почистити. Але Шрів має щітку, то й валізки більш не треба відкривати.

6 квітня 1928 року

А я ось що скажу: як удалася шльондрою, то шльондрою й вік звікує. І матінці кажу:

— Якщо вас турбує тільки те, що вона прогулює уроки, то ви ще щаслива людина. Їй би оце зараз, — кажу, — тут, в ось цій кухні, бути й сніданок ладнати, а не квецяти-мазюкати собі пичку там у себе, нагорі, й дожидати, поки її нагодують шестеро чорнюків, не здатних навіть на ноги зіп’ястися, підняти зади свої зі стільця, поки не напхають кендюха собі хлібом та м’ясивом.

А що ж матінка каже? Та ось що:

— Але чому це дирекція школи та вчителі мають думати, ніби вона в мене геть від рук відбилася, ніби я неспроможна…

— А що, — я їй кажу, — хіба так-таки й спроможні? Та ви ж ніколи й не намагалися в руках її тримати, — кажу. — А це вже, як стукнуло їй сімнадцять, ви аж тепер надумалися почати її виховувати?

Вона трохи над цим задумалася.

— Але щоб у школі думали… Я ж не знала навіть, що у неї є щоденник. Восени вона мені сказала, що в цьому році щоденники скасовано. А це раптом учитель Джанкін телефонує мені, щоб застерегти: якщо вона прогуляє ще день, то її виключать зі школи. Як це у неї виходить тікати з уроків? І куди ж вона бігає? Ось ти цілий день у місті — так ти б неодмінно десь побачив її, якби вона гуляла по вулицях.

— Ото ж бо воно й є, — підхоплюю я. — Коли б то вона по вулицях гуляла. Не думаю, щоб вона тікала з уроків для самих лише безневинних прогулянок по хідниках, де б її всі бачили, — так я кажу.

— І що ж ти цим хочеш сказати? — питає мене матінка.

— Та нічого я не хочу сказати, — кажу. — Я просто відповів на ваше запитання.

Тут матінка знову в плач, примовляючи, як це її власна плоть і кров зросла так, щоб стати їй прокляттям.

— Ви ж самі спитали мене, — кажу я.

— Та я й не про тебе, — відмахується матінка. — Ти єдиний, з усіх їх, не ганьбиш мене.

— А як же ще? — кажу я. — Бо не мав я й часу, щоб вас ганьбити. Не мав я часу на науку в Гарварді, як Квентін, чи на те, щоб пияцтвом загнати себе в могилу, як батько загнав себе. Я мусив працювати. А втім, звісно, якщо ви бажаєте, щоб я ходив за нею слідком та вистежував, чим вона займається, то я можу покинути крамницю і найнятися десь на нічну роботу. Тоді я міг би стежити за нею вдень, а вже на нічну зміну ви приставте Бена.

— Я знаю, що я для тебе сам тільки клопіт і тягар, — каже вона, плачучи в подушку.

— Та це не новина для мене, — кажу я. — Ви вже тридцять років мені це розказуєте. Навіть Бен досі, либонь, це затямив. То ви хочете, щоб я поговорив з нею про її поведінку?

— А як ти гадаєш: це піде їй на користь? — питається вона.

— Це аніякої не принесе користі, якщо ви зразу ж, хай-но тільки я почну, прибіжите до нас наниз і втрутитесь, — відповідаю я. — Якщо хочете, щоб я її вконтролював, то так і скажіть, а самі не заважайте мені. Бо щоразу, хай-но я візьмусь за неї, ви впхнете й свого носа, а вона тільки посміється з нас та й годі.

— Ти ж не забувай, що вона тобі рідна плоть і кров, — напучує матінка.

— Та само собою, — кажу. — Тільки б трохи приструнчити цю плоть. Та й крівці не вадило б трішки пустити, була б на те моя воля. Коли ти поводишся, як чорнючка, то, хоч би хто ти була, а маєш отримати по заслузі — як чорнючка чорнючкою.

— Боюсь, що ти не стримаєшся з нею й погарячкуєш, — каже матінка.

— Ну, а ви, — кажу їй я, — чи багато ви домоглися зі своїми методами? Ви хочете, щоб я дав їй якусь раду? Так чи ні? Мені вже пора на службу.

— Ох, знаю, знаю, що ти тратиш своє життя на каторжний труд задля всіх нас, — каже матінка. — Ти й сам знаєш, що, коли б моя воля, ти мав би досі свою власну контору й такі години праці в ній, що личили б чоловікові з роду Бескомів. Бо ти ж Беском насправді, а не Компсон, хоч і носиш батькове прізвище. Знаю: коли б твій батько міг передбачити…

— Що ж, — кажу я, — батько також, гадаю, мав право помилятися іноді, як і будь-хто, навіть найпростецькіший там Сміт чи Джонс.

А матінка знову в плач.

— Прикро мені чути, як гостро ти судиш свого покійного батька, — вона каже.

— Гаразд, — я кажу, — гаразд. Хай буде по-вашому. Але, позаяк своєї власної контори я не маю, треба мені зараз іти на ту службу, котра у мене є. То ви хочете, щоб я хоч якось поговорив з нею?

— Боюсь, що ти надто розпасіюєшся, — править вона своєї.

— Добре, — говорю я. — Тоді нічого їй не скажу.

— Але щось же та треба робити, — говорить матінка. — А то люди вважатимуть, що я сама дозволяю їй прогулювати уроки й гасати вулицями — або що я неспроможна відвернути її від такого… О мужу, мій мужу! — примовляє вона. — Як ти міг! Як ти міг піти й скинути всі ці тягарі на мене!

— Ну-ну, — кажу. — Так ви ще зовсім розхворієтесь. Чом би вам не замикати її на цілий день і хай би сиділа взаперті, або передоручити її мені та й не потерпати за неї?

— Та вона ж кровиночка моя! — заридала матінка. То я й кажу їй:

— Гаразд, я подбаю про неї. А вам годі вже плакати.

— Тільки ж не переборщи! — благає вона. — Не забувай: вона ще дитина!

— Ні, не забуду, — пообіцяв їй. Вийшов і двері зачинив за собою.

— Джейсоне! — гукає матінка. А я не озиваюсь, поспішаю коридором. — Джейсоне! — знову з-за дверей. А я вже