Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

Глава 29

***Олексій***

- Знаєш, такого я від неї не очікувала. Ну, розповідай шо придумав – каже Нелі й підпирає руками підборіддя.

- Я планую нарешті опустити Машу на землю.

- Тобі це навряд чи вдасться! – махаючи головою в зневірі каже жінка

- Це ще чому?

- Бо вона в тебе відбита і їй напевно на все буде плювати.

- Думаєш вона спокійно залишить мені Соню?

- Льош, у дитини має бути двоє батьків.

- Я ж не планую позбавляти її прав чи забороняти спілкуватись, просто хочу аби моя донька жила зі мною.

*повідомлення

«Льошка, якщо будеш на дачі, то забери мої окуляри. Вони на тумбочці біля ліжка».

- Нелі, я вийду зателефонувати – кажу жінці та не дочекавшись відповіді виходжу на балкон – Привіт, Ліз.

- Привіт

- Я пропоную разом за ними поїхати, що скажеш?

- Зараз? Але ж завтра на роботу.

- Ліз, з моєї дачі їхати по часу на десять хвилин довше, ніж з твого дому. То як?

- Я вдягаюсь.

- Буду хвилин через тридцять.

Обертаюсь і бачу у дверях Нелі.

- Льош, я не дуже сильно хочу лізти, бо знаю, що виховувала тебе нормальною людиною, але ти б спочатку розвівся.

- Розлучення - це питання часу.

- Льош, просто не нароби дурниць.

- Люблю тебе, моя повчальна жіночка. Я поїхав за Лізою – з усмішкою кажу Нелі.

- Ну ти хоча б презервативи купи й цукерок.

- А цукерки навіщо?

- Бо плакати після сексу приємніше з солодким.

- Люблю тебе, моя буркотлива пані.

***Ліза***

Перші п’ять хвилин я думала, як сказати мамі, що поїду на дачу…знову. Вирішивши не ламати собі мозок, я випалила правду в лоб.

- Мам, я поїхала з ночівлею

- Їдь – хмм, не на таку відповідь я звісно очікувала ну нічого.

- Я буду вдома завтра після роботи

- Добре

- Я люблю тебе, мам

- Люби – так, ну це вже ні в які ворота не лізе

- На що ти образилась? – спокійно запитую матір

- Просто думаю коли із нормальної доньки ти перетворилась на безмозку дівчину, яка спить незрозуміло з ким – не приємно, але не заділа

- Ти знаєш хто він!

- Так, знаю, він одружений чоловік, який має дитину. Який не факт, що розведеться та й взагалі не зрозуміло скільки він ще буде тягати тебе по природі наших околиць, аби тільки отримати бажане. Сподіваюсь клепки в голові хоча б на грам в тебе є і через дев’ять місяців в нашій двушці не з’явиться люлька з нагуляним малюком, поки її батько так і буде продовжувати гріти свою дружину під боком. А ти так й будеш просирати своє життя незрозуміло на кого, замість того, аби бути з гідним собі – тут вже прямо заділа

- Я дуже рада знати, що я у твоїх очах так низько впала.

- Знаєш, просто все найгірше ти забрала від свого татуся. Це його рід такий. В моїй сім’ї цього бруду не було. Все було чітко, як швейцарський годинник.

- А чого ж ти тоді так рано почала гуляти з батьком? Чому так необачливо завагітніла?

- Бо була малою та дурною, але ж ти вже давно не мала, Єлизавета. Не можна робити так, як це робиш ти!

- Як? Жити?

- Я тебе з дитинства виховувала добропорядною дитиною!

- А виросла я підстилкою жонатика?

- Так, саме такою ти й виросла, я розчарована в тобі.

- А я в тобі. З самого дитинства я намагалась бути хорошою донькою, аби ти могла мною пишатись. Я робила все, що ти тільки мені казала і подивись де я була до того як зустріла його? Мам, я почала нарешті жити!

- Ти секс називаєш життям?

- Так, мам, секс - це частина життя.

- Тоді йди на трасу, бо шльондрам тільки там і місце! – боляче.

- Як же ти мене ненавидиш!

- Йди, я не хочу тебе бачити – спокійно каже мати й відвертається до вікна – о і твій папік вже на місці.

Я пішла нічого не сказавши. Сумка зібрана і ніщо не заважає мені не повертатись сюди добу. Я впевнена в тому, що мати буде видивлятись на нас з вікна. Боже, мене розриває від злості.

- Лізочка, добрий вечір – на сходах зустрічає мене сусідка на поверх вище – Я хотіла запитати де ти зараз працюєш, та не хочу дуже тебе затримувати, бо бачу що ти запізнюєшся – каже жіночка і коситься на мою сумку

- Марія Іванівна, я працюю в лікарні

- О, то добре, а то знаєш, люди різне говорять…

- Ну то й хай. Я працюю лікарем - терапевтом.

- Ти не думай, що я лізу, ти звісно молода дівчина й тільки тобі вирішувати, але залицяльника можна і молодше ж знайти, раніше з тобою завжди молоденькі ходили раніше. А зараз ну прямо старе.

- Дивіться краще за своїм онуком – примружуючи очі, відповідаю їй

- Мій Мишко чудова дитина!

- Чудові підлітки з викладачем інформатики в ліс вдвох не ходять – кажу я проходячи повз

- Боже, а така дівчинка чудова була.

Спускаючись сходами я так і не змогла знайти відповідь на те, де ж так піднасрала я по життю, що отримую наразі такі бумеранги.

Льоша, як завжди чекає біля машини… А потім всі думають, що працюю я на трасі… Просто підходжу і падаю в обійми. Чудовий чоловік з неперевершеним ароматом цілує мене в губи та відчиняє двері. Сподіваюсь Марія Іванівна зараз з вікна випаде від побаченого.

Напевно з пів-шляху ми їдемо в тиші. Вона мене не бентежить, бо мої думки залишись вдома. Так гірко від розмови з матір’ю.

-  Ліз, щось сталось?

- Ні, просто я втомлена.

- Так я тебе зможу розслабити – з посмішкою на вустах каже Льоша і тут мене ледве не знудило.

Напевно слова матері сильніше вразили моє серце і душу, ніж здавалось раніше.

- Дякую звісно, та я прекрасно можу відпочити й сама.

- Ліз, ти чого?

- Просто не хочу в якийсь момент опинитись покинутою вагітною жінкою.

- А я тобі таке пропонував?

- А ти мені нічого ще не пропонував! Може ти просто граєшся зі мною.

Машина різко зупиняється й швидким ривком Льоша захоплює мене в поцілунок. Він не був ніжним, я відчувала його натиск, спокусу. Відчувала як його рука нахабно обмацує моє тіло і не відчувала нічого поганого. Все здається несамовито вірним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍