Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 25

Я розгублена до такого ступеня, що боюсь залишити стіни будинку. “Сюрприз від Даміра” звучить так само, як “На землю висадились інопланетяни”. 

Що він задумав? Чого від мене хоче?

А що, коли це тільки привід, щоб вкотре зробити щось погане?

Купа запитань сиплеться на мою голову, і, щоб якось зупинити все це, я таки йду на вулицю, де мене вже чекає Спартак. Його спокійний вираз обличчя допомагає мені  трохи заспокоїтися. 

Сідаю в салон автомобіля, і двері зачинаються. Тільки-но рушаємо, серце падає в п'яти. Будинок Воронова залишається у мене за спиною, а попереду тільки невідомість. 

—  Ти можеш хоча б щось мені пояснити? — питаю у Спартака, коли ми їдемо не у місто, а далі по трасі. Все далі й далі від його дому. 

— Ще трохи, принцесо! Скоро сама все побачиш, —  відповідає Спартак. 

І дійсно, не минає й п'яти хвилин, як автомобіль звертає з траси і їде кам'янистою дорогою вздовж лісу. Ми зупиняємось на території якогось підприємства, а може, це щось інше. Поки що нічого не розумію. Кілька довгих будівель і загін з кіньми. 

Спартак допомагає мені вийти з машини, і ми разом йдемо до того самого загону. Яке ж здивування на мене чекає, коли бачу Даміра верхи на чорному жеребці. Навіть подих перехоплює від цієї картини. 

Він так вправно керує конем, поки той стрибає вздовж загону, наче все життя цим займався. А я все ще не можу зрозуміти, що тут роблю. 

Коли Дамір помічає мене, зупиняє коня і вправно зістрибує на землю. Сьогодні на ньому темні джинси й така ж футболка. Волосся розкуйовджене, а погляд такий теплий, наче це зовсім інший чоловік. 

— Чому я тут? — питаю, коли він зупиняється по той бік загону. 

— Хотів показати тобі це місце, — відповідає. 

— Воно належить тобі? — дивуюсь. 

— Так, — киває. — Ти вмієш кататись на конях?

— Ні, ніколи цього не робила, — знизую плечима. 

— Тоді зі мною поїдеш, — говорить і знову йде до коня, а я розгублено дивлюсь йому вслід. 

Поки Дамір виводить чорного красеня з загону, я ловлю себе на думці, що ці двоє дуже схожі. Жеребець явно породистий і дуже гарний. 

— Сідай першою! — говорить, коли зупиняється поруч зі мною. 

— А якщо я впаду? — мені дуже страшно. — Я ніколи нічого подібного не робила. 

— Я не дам тобі впасти, — Дамір говорить так впевнено, що страх потроху відступає. Роблю крок назустріч і обережно торкаюся  долонею морди жеребця. У нього шовковиста шерсть і приємна на дотик. — Ти йому сподобалась. До речі, його Смерч звати. 

— Привіт, Смерч! — усміхаюсь. — Ти дуже гарний!

Кінь киває головою, ніби погоджується зі мною. Далі Дамір пояснює, як залізти на нього і допомагає мені це зробити. В першу секунду шалено страшно відриватися від землі, але не встигаю злякатись, коли Дамір сідає позаду мене та обхоплює мої стегна своїми ногами. 

— Усе добре? — питає біля самого вуха.

— Начебто так, — шепочу. У мене таке відчуття, що земля дуже далеко і якщо впаду — розіб'ю собі голову. Та хай там як, цікавість перевершує страх, і ми рушаємо. 

Дамір скеровує коня в ліс, і тільки зараз розумію, що тут є спеціальна доріжка для прогулянок. Мабуть, ця ферма діюча і сюди приїздять люди, щоб на конях покататися. Тільки не в'яжеться у мене в голові те, що Воронов — власник усього цього.

Він бандит — і це факт. Але те, що я бачу зараз — наче зовсім інша реакція. 

— Коли я народився, моя матір написала відмову і залишила мене в пологовому будинку, — Дамір починає говорити, поки мандруємо лісом, а я завмираю і прислухаюсь, щоб нічого не пропустити. — Я жив там до вісімнадцяти років. І саме там познайомився зі Спартаком. Його, як і мене, залишили після народження. Моє життя — це виживання. З першого подиху і до цього моменту. Все, що у мене зараз є, не впало мені з неба. Своє місце під сонцем я здобув потом і кров'ю. У прямому сенсі цього слова. 

— Навіщо ти розповідаєш мені це? — питає розгублено. 

— Тому що хочу, щоб ти мені повірила. Я не вмію кохати, тому що у мене не було прикладу і людини, яка могла б мене навчити цього. Але з тобою я хочу бути іншим. Спочатку боровся з цим бажанням, а зараз розумію, що дарма. Ти в мене під шкірою, дівчинко, і це не лікується. 

— Ти знайшов своїх батьків? — не хочу коментувати його зізнання, тому що не знаю, як це зробити. Саме тому питаю про те, що важливо для мене.

— Звісно. Зараз для мене це не проблема, — голос Даміра звучить рівно, але мені здається, що він надто добре приховує те, що відчуває. 

— І що? Ти знаєш, чому тебе залишили? 

— Я з самого початку не сподівався на те, що мої батьки зрадіють моїм появі. Якщо відмовились тоді, отже, не хотіли. Я знайшов їх для того, щоб в очі поглянути. Щоб для себе зрозуміти, навіщо вони мене народжували. Мій батько був власником цієї ферми. Він любив коней, але ніколи не хотів дітей. А мама… вона дізналася про вагітність, коли було пізно робити аборт, тому народила і залишила. Коли я знайшов її… батька в живих вже не було. Він помер від хвороби, а вона залишилася сама на цій фермі. Я купив її та дав матері таку саму, що дозволяє їй жити безбідно до кінця життя. І знаєш, що вона зробила? Кілька років тому померла від алкоголізму. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍