Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

якщо б зумів побудувати правильні запитання. Надто, що старий начебто і довіряє йому, навіть про допомогу просить. А він про щось другорядне запитає один раз і все, відволікається на дрібниці. Але ж Клейнод не вічний. І виглядав він востаннє поганенько, і ліки з кодеїном просив купити. Плюс живе тепер, точніше не живе, а ховається в підвалі, у вогкості й поруч з бомжами. З якого боку на цю ситуацію не подивись, а старий — у зоні ризику. І якщо з ним щось трапиться, тільки Бісмарк сам і буде винен у тому, що не вивідав у нього щось важливе: і про розкопки, і про батька-«хранителя», який незрозуміло, що зберігав, і, можливо, про таємницю, яку так хоче розкрити Адік.

Олегові тепер стало зрозуміло, що саме задля цієї таємниці Адік і переїхав з Одеси до Києва, задля неї він переконав Олега влаштуватися черговим електриком у Софію. Задля неї Адік змусив його вночі розкопувати давню могилу між собором і стіною монастиря. Але звідки Адік міг знати, де копати? Де він узяв список археологів? Хтось інший, вочевидь, постачав Адіка інформацією і давав завдання, які Адік переадресовував Бісмаркові.

Олег замислився. І засумнівався в своїх висновках. Хоча дивно: чому Адік, який з таким азартом сам копався в могилах стародавніх таврів у Криму, різко перетворився з чорного археолога в менеджера? У того, хто дає вказівку іншому чорному археологу, де і коли копати. Хоча річ, мабуть, в тому, що розкопки в Криму ніколи не були пов’язані ані з великими очікуваннями, ані з ризиком. Розкопки в Софії — це вже і ризик, і великі очікування. Так що Адік просто не хотів ризикувати своєю шкурою і тому відправив туди Олега. Типу, хрін з ним. Якщо помітять і заарештують, так і буде.

«Нічого! — спробував бравувати Бісмарк, згадавши недавній приплив самовпевненості, який навіть дозволив йому посміятися в думках над Адіком. — Ну так! Я — лох! Точніше: я виконую роль лоха, щоб Адік розслабився і ненароком сам зрадив таємницю, на яку він полює. Або таємницю, або місце, в якому заховано золото тамплієрів. А якщо знайти це золото і знайти його колекціонерів, то більше ні про що в житті турбуватися не доведеться. Треба тільки дочекатися, коли Адік розслабиться і сам поведе себе, як лох».

Олег посміхнувся. Але одразу цю посмішку з лиця стерли нові сумніви. Адже Адік точно не лох. Він грає в свою гру. І грає впевнено. До того ж, хоч він і не дав тисячу євро на Грецію, але п’ятсот євро він видав. А отже, планує використовувати Бісмарка і надалі. Чого б йому інакше розкидатися грошима?

Вранці Бісмарк визирнув на сходову площадку. Оглянув двері з зовнішнього боку. Мовби збирався виявити ще одне сльозливе послання від Ріни.

«Цікаво, де вона весь цей час ховалася? — подумав. — Пора б уже й зустрітися. Розпитати про документи ГО “Інститут-архів”. Вона, звичайно, може обуритися: чому я заліз в папку з її паперами. Але тоді я скажу, що хвилювався через її зникнення і намагався зрозуміти, що з нею могло статися. Адже робота у неї небезпечна. Вона сама казала!»

Пообідати цього дня Бісмарк вирішив у забігайлівці на ЯрВалу. Мереживне хмарне небо не обіцяло дощу. Вогке повітря бадьорило. Черга в пиріжкову «Ярослава» починалася на вулиці. Олег обійшов її і попрямував далі у бік Львівської площі. Там, на розі ЯрВалу і Бульварно-Кудрявської, у вікні забігайлівки, назву якої неможливо було запам’ятати, вже кілька років красувалася рекламна яєчня величезного розміру. Саме там Олегові захотілося з’їсти борщу. Заклад з такою прямолінійною рекламою просто зобов’язаний був запропонувати клієнтам на обід борщ і сало з чорним хлібом.

Боковим зором на ходу Олег помітив людину, що йшла по той бік вулиці. Чоловік то наздоганяв Олега, то відставав, але, як здалося, постійно поглядав на нього. Різко зупинившись, Олег обернувся до проїжджої частини. Повз нього проїхав фургон «Продукти». На хіднику по той бік нікого не було.

— Сховався! — вирішив Бісмарк.

Борщ відповідав його очікуванням. Густий, наваристий, у міру гострий і, що найголовніше, велика і ніжна біла квасоля, що плавала на дні тарілки, просто танула в роті.

Олег сидів біля вікна, неспішно жував і час від часу кидав погляд на вулицю. Здавалося, що небо над Бульварно-Кудрявською ось-ось очиститься від хмарної поволоки і вниз опадуть сонячні промені, додавши цьому дню яскравості і тепла.

Олегові не хотілося пропустити той рідкісний осінній момент сонячного прориву, він затримав погляд на вікні. І тут хтось рішуче сів навпроти. При цьому без таці з їжею.

Бісмарк перевів погляд на людину, яка порушила його простір. Перед ним сидів «брат» Коля. Сидів і трохи напружено усміхався.

— Смачного, — промовив він. І одразу продовжив діловитим тоном. — Я тебе на хвилинку відволічу?

— Відволікай! — дозволив Олег.

— Ріна сказала, що ти її не пускаєш додому? — нотки стурбованості легко прочиталися в голосі Колі.

— До мене додому? — перепитав Олег. — Чому не пускаю? Вона, мабуть, приходила, коли мене не було!

— А-а! — спантеличено видихнув «брат» Коля. — Але ти ж їй давав ключа?

— Він більше не підходить до замка.

— Новий замок — це ж не привід її не пускати?

— Колю, Ріна — доросла дівчинка, і може сама прийти і постукати в двері, коли я вдома.

«Брат» напружився. Стиснув губи.

— Ти її погано знаєш. Якщо вона захоче, то виламає твій новий замок разом з м’ясом! — заговорив він раптом несподівано грубо. — Коли вона у поганому настрої, її краще не доводити до агресії. Бо вона за себе не відповідає.

— Як це зрозуміти — «не відповідає»? — сторопів Олег.

— Я стежив за нею кілька днів, — Коля перейшов на шепіт. — Ну, коли дуже боявся за неї. Вона при мені чувака з ніг збила, легко, одним ударом. Він, здається, поламав руку, падаючи. Але сам винен — намагався її на вулиці зупинити.

— Вона що, п’яна була?

— Насправді, вона рідко п’яна. Частіше прикидається. Захист такий.

— А чого ти мені усе це про неї розповідаєш? — обурився Олег. — Щоб я її боявся, чи що? Ти у неї прес-секретар і піарник?

— Ти хочеш, щоб вона сама з тобою поговорила?

— А тобі не здається, що коли ти промовляєш від її імені, це якось дивно? І чому б їй не пожити у тебе вдома?

— У мене тісно, я живу з мамою. Під ногами дроти і блоки, багато комп’ютерів.

— З мамою та комп’ютерами? — Олег посміхнувся. — Отже, коли вона пропала і навіть не повідомила, куди, вона переселилася не до тебе?

— Ні, вона сказала, що поїхала на лікування. А тепер повернулася, і їй знову нема де жити.

— І ти за мною стежив, щоб повідомити цю сумну новину?! Замість того, щоб відповісти на мої дзвінки?

— Я за тобою не стежив! — твердо відповів Коля. — І на дзвінки людей, яких немає у моєму телефоні, я не відповідаю.

— То запиши мене в список контактів? А то ключ від моєї квартири у тебе є, а імені в телефоні нема!

— Запишу, — пообіцяв «брат». — А ключа давно нема. Ріна його забрала!

Коли Олег знову залишився сам, бажання дивитися у вікно зникло. Тепер його думки повернулися до Ріни