Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

на роликах. Постійно просив розтерти його маслом. А коли масла не стало, десь так у 1917-му, а був тільки пальмін, такий чудовий різновид маргарину, ще й згірклий на додачу, то він на кулю наразився — і по всьому». — «Що ж робити, на фабрику таких, як я, також не приймають. А минулого року мене ще й прооперували в Ліхтенберзі, у шпиталі святого Губерта. Вирізали яєчко, сказали, що там був туберкульоз, і досі болить. Та що там казати!» — «Ну то бережись, а то й друге виріжуть. Тобі вже краще напитувати якусь сидячу роботу — кучером, абощо». Середньонімецький страйк триває, перемовини завершилися безрезультатно, замах на закон про права квартиронаймачів, позбавляють даху над головою. «Ну що, колего, можна й газетами торгувати, але треба багато ходити, а ще треба мати гучний голос, як у тебе з горлом, тут треба виспівувати, як вільшанка, а ти співати вмієш? Бачиш-но, це в нас головне, у нас треба вміти співати і вміти бігати. Нам потрібні добрі горлодери. Найбільші крикуни найбільше й заробляють. Кажу тобі, у нас тут самі спритники. Ось глянь, скільки тут пфеніґів?» — «Здається, сорок». — «Отож, тобі здається, що сорок. А це важливо. Ти кажеш: сорок. Але коли хтось поспішає і знаходить у кишені лише монетку вартістю 5 пфеніґів і одну марку або десять марок, то питає нашого брата, чи ми можемо розміняти, а ми завжди можемо розміняти. Тут усі такі моторні, справжні тобі банкіри, і розміняють, і відсоток вирахують, а ти нічого й не помітиш, так хутко все робиться».

Старий лише зітхнув. «Еге ж, у твоєму віці, та ще й з подагрою… Знаєш, колего, якщо хочеш спробувати, то не бігай сам, візьми собі двох пацанів у помічники, їм, звісно, треба буде платити, можливо, половину віддаватимеш, але ти вестимеш усю справу, а ще побережеш ноги й горло. А ще треба мати зв'язки і знайти добре місце. Непогано можна заробити на спортивних змаганнях, на зміні уряду. Коли помер Еберт[102], то газети просто з рук виривали. Слухай, що ж це ти так скривився, то все лиш півбіди. Ось поглянь через дорогу на той копер, уяви собі, якби він тобі по голові бахнув, то вже не треба було би ні про що хвилюватися». Замах на закон про права квартиронаймачів. Начувайся, Церґібелю[103]. Виходжу з партії, яка зрадила свої принципи. Англія контролює Амануллу[104]. Індія нічого не знає.

Навпроти будиночка «Радіо-Веб» — один акумулятор заряджаємо безкоштовно — стоїть бліда панночка, насунула на самі очі свій капелюшок й про щось напружено думає. Поряд шофер таксі міркує: про що ж вона може думати, про те, що хоче взяти таксі й не має достатньо грошей, а може, просто чекає на когось. Але панночка в оксамитовому пальтечку лише трохи згинається, та ніби ногу підвернула, а потім знову рушає, напевно, трохи нездужає, постійно щось шпигає всередині. Вона готується до вчительських іспитів, сьогодні залишиться вдома, полежить з гарячими компресами, і над вечір, як завжди, біль вляжеться.

Якийсь час — тиша; перепочинок, проходить санація

Увечері 9 лютого 1928 року, коли в Осло був повалений робітничий уряд, в Штутгарті проходив останній вечір шестиденних змагань на велотреку — переможцями стали Ван Кемпен і Франкенштайн, які набрали 726 очок і проїхали 2440 кілометрів, — а в Саарланді, очевидно, становище загострюється, увечері 9 лютого 1928 року, то був вівторок [одну хвилинку, зараз ви бачите таємниче обличчя невідомої красуні, її запитання стосується всіх, і вас також: ви вже курили «Каліф» фірми Ґарбаті[105]?], цього вечора Франц Біберкопф стояв на Александерплац біля тумби Літфаса[106] й вивчав оголошення городників Трепто, Нойкельна та Бріца, в якому вони закликали прийти на збори протесту, що відбудуться в святковому залі Ірмера, порядок денний: самочинні звільнення членів правління. Нижче висіли плакати: «Якщо діймає астма» та «Прокат масок. Широкий вибір для паній та кавалерів». І раптом перед ним, де не візьмись, з'явився малий Мек. Так, це Мек, авжеж, знаємо такого. Іде поважним кроком.

«Ну, Францекене, Францекене, — повторював Мек, дуже втішений такою зустріччю. — Слухай, Франце, я вже й не думав, що колись тебе побачу, аж ось зустрілися, ти наче з того світу повернувся. Я вже був ладен побитися об заклад…» — «Про що це ти? Ти подумав, що я знов щось утяв? Ні, хлопче зовсім ні!» Вони тиснули один одному руки, обіймалися так, що аж ребра тріщали, плескали один одного по плечах, похитуючись після кожного удару.

«Ось так виходить, Ґотлібе, що ми давно не бачились. А я тут торгую». — «Тут, на Алексі? Та що ти кажеш, Франце, як же ми з тобою жодного разу не зустрілися? Отак біжимо один попри одного, а очі не туди дивляться». — «Твоя правда, Ґотлібе».

Взялися попід руку та йдуть собі по Пренцлауерштрасе. «А ти ж колись хотів гіпсовими фігурками торгувати, Франце». — «Для торгівлі гіпсовими фігурками мені бракує клепки. Тут потрібна освіта, а в мене її нема. Я знову торгую газетами, можна й на цьому прогодуватися. А ти як, Ґотлібе?» — «А я стою по той бік, на Шенгаузерській алеї з чоловічим одягом: зимові куртки й штани». — «А звідки ти береш ті речі?» — «А ти все той самий Франц, як і раніше, все запитуєш «звідки?» Так лише дівки запитують, коли аліментів домагаються». Франц насупився й мовчки крокує поруч із Меком: «Ох, дурите ви людей, поки самі не влипните». — «Що значить «влипнете», що значить «дурите», Франце? Треба бути комерсантом, треба знати, де купувати».

Франц не хотів йти далі, не хотів — і все, він був добрим упертюхом. Але Мек не відставав, базікав не закриваючи рота, вмовляв: «Ходімо до кнайпи, Франце, може, побачимо там скототорговців — пам'ятаєш, тих, що в них був судовий процес, що сиділи з нами за одним столом під час зборів, на яких ти посвідку собі добув. Вони добряче влипли зі своїм процесом. Дали покази під присягою, а тепер мають шукати свідків, щоб підтвердили їхня слова. Буде їм непереливки, полетять з коня, та ще й головою вперед». — «Та ні, Ґотлібе, я краще не буду заходити».

Та Мек не здавався, і Франц поступився, адже це був його добрий давній друг, та ще й найкращий з усіх, звичайно, за винятком Герберта Вішо, але той був сутенером, і Франц його знати не бажає, ні, більше не бажає. Попід руку йдуть вони по Пренцлауерштрасе: лікерна фабрика, текстильні майстерні,