Вільям Пол Янг - Хижа

— Ми можемо не лише бачити унікальність одне одного в кольорі й світлі, а так само й відповідати. Контролювати нашу реакцію складно, як правило, й непотрібно, що ми, до речі, зараз і спостерігаємо. Виражати себе — це так природно.

— Не розумію, — Мак досі вагався, — ти маєш на увазі, що ми можемо відповідати одне одному за допомогою кольорів?

— Саме так, — кивнула Сарайю або принаймні Маку так здалося. — Стосунки між двома окремими людьми завжди унікальні. Ось чому ти не можеш любити двох людей однаково. Це просто неможливо. Ти любиш кожного по-своєму за те, хто він є, також ти маєш власну унікальність, яку вони вбачають у тобі. Що більше ти дізнаєшся про інших, то багатшою стає палітра ваших стосунків.

Мак слухав, спостерігаючи за виставою, що тривала в нього на очах. Сарайю вела далі:

— Найкраще пояснити це тобі на такому прикладі: уяви, що ти відпочиваєш із другом у кав’ярні. Якби ти тільки бачив, у якому сяйві кольору й світла ви перебуваєте, коли приділяєте свою увагу одне одному. Цим ви позначаєте не лише свою унікальність як окремі особистості, а й унікальність ваших стосунків і почуттів у цей момент.

— Але… — почав Мак, проте його знову перебили.

— Уяви, — казала Сарайю, — до кав’ярні заходить ще одна людина, яку ти любиш. Ти помічаєш це, незважаючи на те, що повністю захоплений розмовою з другом. Якби ти бачив дійсність, якою вона є, ти б помітив таке: унікальне поєднання кольору й світла покинуло б вашу розмову й огорнуло б того, хто тільки-но увійшов, показуючи тебе у новому вияві любові й привітання до тієї людини. І ще одне, Маккензі: унікальність кожного ти можеш не лише бачити, а й відчувати, і на запах, і на смак.

— Як мені це подобається! — вигукнув Мак. — Але, за винятком оцього, — він показав на вогняну виставу, влаштовану дорослим, — чому вони всі такі спокійні? Я сподівався на розмаїття кольорів усюди. Хіба вони не знайомі?

— Вони добре знають одне одного, більшість із них, але сьогодні не їхнє свято. Ці люди тут, щоб відзначити чуже свято, до якого вони лише дотичні, — пояснила Сарайю, — поки що вони чекають.

— Чекають на що? — запитав Мак.

— Скоро побачиш, — відповіла Сарайю, даючи зрозуміти, що більше не хоче обговорювати цю тему.

— Але чому, — Мак знову звернув увагу на чоловіка, що спалахував, — чому в нього не все виходить, і чому він так на нас дивиться?

— Маккензі, — лагідно пояснила Сарайю, — він дивиться не на нас, а на тебе.

Що? — Мак не зміг приховати здивування.

— Чоловік, якому так складно себе стримати, — твій батько.

Мака охопила буря змішаних почуттів — від гніву до смутку. Як за наказом, батькові вогники перенеслися через луку й огорнули його. Вогняний вихор яскраво-червоного, пурпурового й фіолетового кольорів накрив його з головою. І ось посеред цього вихору він раптом зрозумів, що вже біжить лукою до батька, біжить до джерела світла й почуттів, наче маленький хлопчик, якому так потрібен його татусь. І вперше у житті у його серці не було страху. Він біг, не помічаючи нічого навколо, окрім об’єкта свого серця, і ось він уже поруч. Батько стояв на колінах, омитий світлом. Сльози, немов водоспад діамантів, котилися до батькових рук, якими він прикривав обличчя.

— Тату! — заволав Мак і кинувся в обійми чоловіка, який навіть не смів поглянути на сина. У поривах вітру й полум’я Мак узяв голову батька обома руками й змусив його подивитися собі у вічі, щоб мати можливість, затинаючись, вимовити слова, які давно хотів сказати: «Тату, вибач! Я люблю тебе, тату!» Сила цих слів, здавалося, розігнала темряву, перетворивши татові кольори на багряно-червоні. Зі сльозами на очах вони визнали й пробачили один одного, а сила любові, що була понад усе, зцілила їх.

Нарешті вони змогли підвестися. Батько притиснув до себе сина так, як ніколи раніше. Лише тоді Мак почув спів, який, лунаючи звідусіль, ставав дедалі гучнішим. Музика наповнила святе місце, де вони перебували. Обійнявшись, вони слухали пісню примирення, що осяяла небосхил, і не могли говорити через сльози. Над дітьми, особливо тими, які колись страждали найбільше, з’явився фонтан у вигляді арки з дивовижних барв. Вітер переносив вогонь від дитини до дитини, аж поки вся лука переповнилася світлом і співом.

Мак чомусь усвідомлював, що час із батьком промайне швидко і поспілкуватися їм не вдасться. Якимось дивом він відчував, що ця зустріч важила дуже багато і для його батька, і для нього. Невідома раніше внутрішня легкість спричинила справжню ейфорію. Мак поцілував тата у вуста, розвернувся й попрямував до невеличкого пагорба, де на нього чекала Сарайю. Простуючи крізь ряди дітей, Мак відчував їхні дотики, осяйні кольори огортали його й одразу зникали. Його чомусь усі тут знали й любили.

Коли Мак, ридаючи, дістався місця, де стояла Сарайю, вона його обійняла. Він зумів трохи заспокоїтися й озирнувся, щоб знову поглянути на луку, озеро, нічне небо. Усюди панувала тиша. Вочевидь, усі перебували в очікуванні. Несподівано праворуч із темряви з’явився Ісус, і натовп вибухнув. Ісус, безсумнівно, мав вигляд володаря Всесвіту: на плечах у нього було просте білосніжне вбрання, на голові — золота корона.

Він прямував стежкою в самий центр усього Творіння – Бог, який є людиною, і людина, яка є Богом. Гобелен любові, зітканий зі світла й кольору, запрошував його йти вперед. Одні вигукували зізнання в любові, інші — стояли з піднятими вгору руками. Чимало з тих, чиї кольори були найбагатшими, упали долілиць. Усе, що дихало, співало пісню нескінченої любові та вдячності. Всесвіт був таким, яким його створили.

Увійшовши всередину, Ісус подивився навколо. Його погляд зупинився на Макові, що стояв на пагорбі.

— Маку, я люблю тебе особливо, — прошепотів він на вухо.

Мак не витримав і теж упав долілиць, умиваючись сльозами щастя. Огорнутий любов’ю та ніжністю Ісуса, він не міг поворухнутися.

Тоді він почув, як Ісус чітко й гучно, проте досить лагідно запросив:

— Прийдіть!

Усі так і вчинили. Спочатку діти, потім дорослі підійшли до Ісуса настільки, наскільки потребували, аби спілкуватися, сміятися, співати разом із ним. Час, здавалося, зупинився, а небесна вистава тривала. Після цього всі, окрім вартових із блакитними вогнями й тварин, по черзі почали покидати луку. Птахи та звірі також стали повертатися до своїх гнізд, барлогів і пасовиськ після того, як Ісус став посеред них і назвав кожного по імені.

Мак стояв нерухомо, намагаючись збагнути те, що сягало понад його розуміння.

— Я не міг собі такого навіть уявити, — прошепотів він, похитавши головою. — Незбагненно!

Сміх Сарайю здійняв бризки кольорів.

— Тільки уяви, Маккензі, що було б, якби я торкнулася не лише твоїх очей, а й носа, язика та вух.

Нарешті вони знову залишилися самі. Крик дикої гагари, що лунав по той бік озера, здавалося, повідомляв про завершення свята. Вартові зникли одночасно. Було чути лише хор цикад і жаб, що продовжували своє поклоніння на березі й навколишніх луках. Не вимовивши жодного слова, троє