Метт Хейг - Як зупинити час

— Я хочу, щоб ти розповів про себе. Принаймні розкажи те, що збирався. Щоб я хоч знала, що не божеволію.

На якусь мить я замислююсь, чи не сказати просто «ти божеволієш»? Але ні, я кажу:

— Тоді спочатку розкажи про себе, — не так м’яко, як хотів би.

— А маю? — здивовані очі.

Я глибоко вдихаю. Ось воно.

— Я маю зрозуміти, як ти мене впізнала. І чому заговорила про «Ciro». Його вже вісімдесят років як закрили.

— Я не настільки стара.

— Я теж так думаю.

У залі лунає якась пісня.

— О, люблю цю пісню! — вона трохи нахиляє голову. — Послухай.

Тепла, сентиментальна мелодія. Я швидко її впізнаю. «Coming Around Again» Карлі Саймон[118].

— Моя мама обожнювала Карлі Саймон.

— І Майкла Джексона?

— Ні-ні, його вже слухала тільки я.

Вона всміхається, а потім ніякова пауза підказує їй, що я чекаю на пояснення. І тут я знов уявляю нас разом. Просто як тоді у барі. Уявляю, як ми цілуємося. Хочеться втекти звідси, подзвонити Гендріху та попросити забронювати квиток кудись світ за очі, щоб ніколи її більше не бачити. Але вже надто пізно.

Вона готова.

— Ну добре, je vais m’expliquer[119].

І пояснює. Каже, що напади в неї почалися, коли їй було сім років. Її батьки зробили дім безпечним на випадок нападів: постелили м’які килими та наклеїли м’яку тканину на гострі кути меблів. Ліки тоді знайти було непросто, тому дівчинка поступово стала боятися відкритого простору.

— Якщо коротше, я боялася життя.

Коли їй було дев’ятнадцять, до неї посватався красивий хлопець Ерік — веселий веб-дизайнер зі шведським корінням. Це той Ерік, якого я бачив на фото у Фейсбуці. Він помер у 2011-му через нещасний випадок на скелях.

— Я була там. Звісно ж, скелелазанням я не займалася, бо це не найкращий спорт для епілептика. Я просто приїхала на скелі з друзями. Було багато крові. Я ще багато місяців потому бачила лише кров. Варто мені було заплющити очі — я бачила кров. Він помер, а я… я подумала: до біса це все.

Вона кілька разів глибоко вдихнула. Коли говориш про спогади, вони завжди ніби трішки оживають.

— Я завжди хвилювалася, що можу померти. Будь-якої хвилини. Мені хотілося бути здоровою, як він. А потім раз — і він виявився смертним. Для мене це було занадто. Хотілося втекти. Втекти звідти. Тому я почала подорожувати. Я більше просто не могла жити у в’язниці своєї хвороби, розумієш?

Звісно ж, я чудово її розумію.

— І що було потім? Як усе влаштувалося?

— Я поїхала у Південну Америку на півроку. Бразилія, Аргентина, Болівія, Колумбія. Чилі. Мені дуже сподобалося в Чилі — чудова країна. А потім закінчилися гроші й довелося повернутися у Францію. Назад у Гренобль я поїхати не могла, тому вирішила податися в Париж. Я обходила всі ті чудові ресторани та готелі, і врешті-решт мене взяли на роботу у «Plaza Athénée». Дуже вишуканий готель. Та робота мене заспокоювала. Я цілий день тільки те й робила, що говорила з людьми: реєструвала, розраховувала, підказувала щось. Але я не говорила ні про що серйозне. Просто звичайні буденні слова, нічого отого «за життя», розумієш? Те, що було мені потрібно.

Ось воно. Знов ця тривога. Камілла говорить, а мені стискає груди.

— Так от, у них у холі була виставка фотографій двадцятих років, золота доба Парижа. Джаз-клуби, бульвари, Монмартр… багато знімків співачки — як же її звали… з гепардом…

— Жозефіна Бейкер?

Я вимовляю її ім’я й тієї ж миті згадую, як вона танцює чарлстон[120] у повному тютюнового диму клубі «Century Club» у Парижі. Камілла киває та робить жест рукою — мовляв, уже наближаюсь до суті.

— Саме так, Жозефіна Бейкер. Так от, найбільша фотографія висіла просто навпроти моєї стійки: піаніст у ресторані «Ciro». Там була назва ресторану, великими літерами. Фотографія чорно-біла, звісно ж, але чудової якості. На ній музикант — і він настільки захоплений власною музикою… Він абсолютно ігнорує гостей у ресторані, які дивляться на нього… Мені настільки сподобався той момент… У ньому було щось вічне. Щось, над чим час не має влади. А ще чоловік на знімку був дуже вродливий. Гарні руки, серйозне замислене обличчя… Сніжно-біла сорочка з умисно недбало закотаними рукавами, а на руці — шрам дугою. Я подумала, що маю повне право закохатися в того чоловіка, бо він давно вже мертвий. А тут виявляється, що ні. Бо то ж був ти, правда?

Я вагаюся. Раптом я не знаю, що робити. Я згадую, як вона роздивлялася мій шрам у барі, й тепер розумію чому. Усе сходиться.

Смішно. Я привів її сюди саме для того, щоб розказати правду, а тепер боюся. Усі мої інстинкти кажуть мені збрехати. Я ж добре брешу. Дуже невимушено та природно. Треба зараз розсміятися, скривити розчаровану пику та сказати, що мені дуже шкода, бо я думав, вона дійсно мене впізнала, а фотографії — вони брешуть. Особливо фотографії з двадцятих років.

Але я цього не роблю. Може, тому що не хочу, аби вона соромилась. Чи тому, що якась частина мене хоче розповісти їй правду. Просто прагне розповісти їй.

— Ну то що? — квапить вона мене та супроводжує це незрозумілим жестом: трохи піднімає підборіддя, киває, заплющує очі та заправляє пасмо волосся за вухо. Я б сказав, що це жест м’якого заперечення. Але заперечення чого? Життя? Реальності? Своєї епілепсії? Думаю, саме після цього жесту я і визнав, що у чотири сотні років закохався.

Дивно закохуватися в когось через жест. Але іноді один момент дозволяє зрозуміти суть людини, так само як одна піщинка може пояснити Всесвіт. Може, кохання з першого погляду і не існує, але кохання за єдиною миттю точно є.

— Так от… — я намагаюся зрозуміти, наскільки вона вірить, а наскільки хоче повірити. — Ти не просто любиш читати наукову фантастику, ти, мабуть, думаєш, що можеш прожити її. Ти думаєш, що я якийсь мандрівник у часі тощо.

— Тощо, — вона знизує плечима. — Я не знаю. Не знаю. Справа в тому, що люди не готові повірити в наукову фантастику. Земля обертається навколо Сонця. Електромагнетизм. Еволюція. Рентгенівське випромінювання. Літаки. ДНК. Стовбурові клітини. Зміни клімату. Вода на Марсі. Усе це наукова фантастика, аж поки ми не побачимо це на власні очі.

Я борюся з бажанням вибігти з ресторану. Воно так само потужне, як і бажання говорити з нею цілу вічність. Майже.

Я міцно заплющую очі, немов притискаю до