Метт Хейг - Як зупинити час

Париж, 1929 рік

Була десь сьома вечора. Неподалік від великого зараз порожнього танцмайданчика чоловіки в костюмах та жінки з короткими стрижками в сукнях з глибоким декольте та торочками пили коктейлі та слухали мою гру.

Бар «Ciro» був знаменитий саме джазом, але у 1929-му гостям уже набрид один лише джаз, бо він тоді був усюди. Тому я іноді змішував стилі. Коли гості танцювали, я переходив на аргентинське танго чи додавав якихось циганських мотивів. Але до початку танців можна було грати щось мелодійне та замріяне, тому я грав Форе[111], бо твори його меланхолійного періоду глибоко пронизували мою душу.

— Prétendez que je ne suis pas ici[112], — сказав мені фотограф.

— Non! — прошепотів я, згадуючи правила Гендріха. — Pas de photos! Pas de…[113]

Але було пізно. Я настільки загубився в музиці, що не помітив його раніше — він уже встиг зробити кілька знімків.

— Merde[114], — пробурмотів я та почав грати Гершвіна, щоб якось покращити собі настрій.

Лондон, сьогодні

Ми сидимо в модному гастропабі десь біля нового театру «Глобус».

Я нервую. І не через місце, а через Каміллу. Ця загадка лякає мене. Звідки вона знає про «Ciro»? Як вона могла про це дізнатися? Можливі відповіді мене лякають ще більше, ніж неможливі. Я боюся її. Боюся себе. Я соваюся на стільці, наче та жовта пташка на підвіконні. Є ще дещо, що мене лякає. Я боюся, бо мені вдалося дожити до цього моменту.

У якому сенсі? У тому, що мені вже давно не хотілося накласти на себе руки. Востаннє — у бункері десь близ Таррагони під час Громадянської війни в Іспанії. Тоді я вже навіть засунув дуло пістолета собі в рота і збирався позбавитися мозку, але примусив себе подивитися на монету Маріон — і це врятувало цілісність мого черепа. Але то було у далекому 1937-му. Відтоді я не вдавався до жодних активних заходів, щоб припинити своє життя.

Нещодавно я був переконаний, що хочу піти від Гендріха, але, думаю, я помилявся. Так, Гендріх, по суті, мною «володіє», але так спокійніше. Думаю, свободу волі переоцінюють.

«Тривога, — писав Серен К’єркегор[115] ще у середині дев’ятнадцятого століття, — це головний біль свободи».

З моменту смерті Роуз мені боліла душа, і за кілька століть той біль перетворився на нейтральний та монотонний. Я почав жити далі, перш ніж встиг дати лад цьому виру емоцій. Мені вдалося навчитися насолоджуватися музикою, їжею, поезією, вином та красою світу, і це моє життя, як я тепер розумію, було цілковито нормальним.

Так, я мав певну порожнечу, але, здається, наявність порожнечі недооцінюють. Порожнеча — це відсутність кохання. Але і відсутність болю також. У цього є певні переваги. І можна навчитися жити з такою порожнечею.

Я намагаюся переконати себе, що зустрічаюся з нею для того, аби дізнатися, що вона хоче мені розповісти. І що сам я не збираюся нічого розповідати. Дивно тут бути. Дивно бути саме тут.

Я не приходив сюди відтоді, як стрибнув з галереї на сцену, впав просто на Вілла Кемпа та зустрів Меннінґа. Того дня мені довелося розповісти про себе Роуз. І сьогодні серед ввічливого бурмотіння гостей середнього класу та бряжчання посуду я відчуваю відголоски того дня.

Відоме зображення Шекспіра дивиться на мене з обкладинки кожного меню. Раніше я думав, що це зображення не має нічого спільного з реальним Шекспіром, бо, по суті, це просто оте лисе чоло, рідке волосся, кошлата борода та ідіотський вираз обличчя. Але сьогодні я бачу, що очі тут його. Він глузливо дивиться на мене, дивиться, як я продовжую жити. Дивиться на трагікомедію життя того чоловіка, якому він колись допоміг утекти.

Поруч стоїть офіціант. Камілла усміхається йому.

На ній темно-синя сорочка. Вона бліда, трохи втомлена, але загалом дуже вродлива.

— Крило ската, будь ласка, — говорить вона та поправляє на носі окуляри.

— Чудово, — відповідає офіціант та повертається до мене.

— А мені ньокі під соусом песто з капусти кале, — замовляю я.

Він бере меню з портретом мого колишнього начальника та йде. Я дивлюся на Каміллу та намагаюся розслабитися.

— Вибач, що я іноді дивно поводжуся, — кажу я. — У школі.

Вона хитає головою:

— Час уже припинити це. Постійні вибачення нікого не прикрашають.

— Маєш рацію. Просто у мене дійсно проблеми зі спілкуванням.

— Ну, з людьми завжди важко.

— І у мене в голові стільки всього відбувається, тож…

— То вступай до клубу.

— А є клуб?

— Ні. У клубах забагато людей. Просто поводься як хочеш.

— Я не надто багато бував на людях у минулому. Доводилося бути обережним, — я уважно дивлюся на неї. Ні, ми точно не були знайомі. У нескінченній коловерті облич та характерів вона якимось чином примудряється зовсім нікого мені не нагадувати. Але я маю спитати: — Ми ж не зустрічалися раніше? Я вперше побачив тебе з вікна у кабінеті Дафни, але до того ж ні?

— Залежить від того, як ти розумієш слово зустрічалися. У звичайному його значенні — ні.

— Добре.

— Ага.

Установлюється якась пауза. У нас обох є питання, але ми чекаємо, поки інший почне, щоб не здатися божевільними. Аби чимось заповнити тишу, їмо ячний хліб з оливками на шпажках.

— Як ти себе почуваєш? — м’яко питаю я. І мені дійсно хочеться знати, я питаю не з ввічливості.

Камілла відриває шматочок хліба та якусь мить його роздивляється, наче у ньому є якась таємниця, наче те тісто приховує в собі кожен елемент Усесвіту.

— Уже набагато краще. У мене вже давно епілепсія. Раніше було гірше.

Давно.

— Часто бували напади?

— Частенько.

Підходить офіціант та доливає нам вина. Я роблю ковток. Потім ще один.

Камілла напружено на мене дивиться.

— Ну, тепер ти. Ти обіцяв. Розповідай свою історію.

— Тоді маю дещо про себе розказати, — почав я, хоча сам ще не вирішив, скільки правди казатиму. — Але є певні речі, які тобі — і взагалі нікому — краще не знати.

— Це що, якийсь кримінал? — вона дражнить мене чи що?

— Ні. Хоча цього теж достатньо. Але ні. Я просто кажу, що якби ти це знала, то швидше за все подумала б, що я божевільний.

— Філіп Дік[116] писав, що іноді божевілля — це адекватна реакція на реальність.

— Це той письменник, що пише наукову фантастику?

— Так, я шанувальниця жанру.

— Це добре.

— Тобі теж подобається?

«Ні. Мені — ні», — думаю я.

— Не все. Наприклад, «Франкенштейн» та «Квіти для Елджернона»