Метт Хейг - Як зупинити час

взагалі давно забув, як це — пишатися чимось. Я не відчував гордості відтоді, як вивчив Маріон читати Монтеня та грати «Під деревом зеленим» на сопілці. Гендріх завжди каже, що мені слід пишатися тим, що я роблю для організації. Так, мені приємно бачити хороші результати — як тоді, коли ми врятувати Флору в Йоркширі. Та частіше ця робота приносить лише напруження та знищує душу. Цього разу все інакше. Мені приємно чути її слова. Приємно, бо щиро та обґрунтовано.

— Я хвилювалася за нього. Ну, знаєте, здавалося, я втрачаю його. Хлопчик, чотирнадцять років… Він і сам загубився. Почав вештатися з поганою компанією, пізно повертатися додому…

— Ти ви що!

— Він не дуже-то говорив зі мною… Але тепер він наче знайшов свою стежку. Тож ще раз дякую вам.

— Він розумний хлопчина. Його есе про Другу світову та роль Британської імперії у работоргівлі були дійсно видатні. Він от-от виб’ється на самі п’ятірки.

— Він хоче піти на історичний в університет. Зараз це… дорогувато. Але я хочу, щоб він вивчився, тому працюю кожну вільну годину. Маю чимало сплатити! Він наполегливий, хоче вступити.

Мене просто переповнює гордість. Ось воно. Ось заради чого я хотів стати вчителем. Звісно, неможливо змінити світ на краще, але можна ж робити хоч маленькі речі.

— Це просто чудово! — я кидаю погляд на парту в іншому кінці спортзалу.

Поміж інших батьків я бачу Каміллу. Вона знімає окуляри та втомлено тре очі. Виглядає не дуже добре. Потім опускає погляд на папери та намагається сконцентруватися.

Я знов повертаю погляд до місіс Кемпбел. Намагаюся. Пам’ять закидає мене óбразами: мертве обличчя Роуз, Маріон з книгою в руках, дім у вогні. Коли Лондон горів у 1666-му[109], я був серед добровольців-пожежників та щосили опирався бажанню зайти у якийсь палаючий дім на Лондонському мосту і там і залишитися.

— Так, — я намагаюся вдати, що уважно слухаю місіс Кемпбел, — звісно ж.

Раптом без жодного попередження Камілла падає зі стільця. Ребра її важко б’ються об край парти. Ноги несамовито смикаються. У неї якийсь напад — просто отак посеред батьківських зборів. Просто на підлозі у спортзалі.

Ще до того як стати членом організації, я прийняв рішення ніколи не втручатися в такі події та плисти течією життя в холодному відчуженні. Але, здається, усі мої рішення пішли котові під хвіст. Таке враження, що до життя повернулась молодша версія мене самого — та версія, що стрибнула з галереї в театрі на допомогу Роуз та її сестрі.

Тож сам не знаю, коли підбіг, але наступної миті я вже схиляюся над нею, а до нас поспішає Дафна. Тіло Камілли корчать судоми.

— Відсуньте стіл! — кричу я.

Дафна швидко смикає стіл геть та каже комусь із вчителів викликати швидку. Я тримаю Каміллу. Навколо збирається натовп. Типовий для двадцять першого століття натовп, у якому моторошне захоплення приховується під чимось, схожим на стурбованість.

Судоми нарешті минають, і Камілла опритомнює. Поки вона не може второпати, що сталося, тому на обличчі ще немає сорому. Вона просто мовчки намагається сконцентруватися на моєму обличчі.

Підбігає Дафна з водою:

— Ну ж бо, розійдіться всі, дайте нам трохи місця, — розганяє вона вчителів та батьків. — Давайте-давайте, кілька кроків назад.

— Усе добре, — кажу я Каміллі, — у тебе стався напад.

Звучить просто жахливо.

— Де… де я?

Вона озирається, спирається на лікті та сідає. Сил майже немає. Ми з Дафною допомагаємо їй сісти на стілець.

— Де я? — повторює вона.

— У спортзалі, — заспокійливо відповідає Дафна. — Ти на роботі. У школі. Усе добре, просто стався якийсь напад, усе добре…

— У школі… — повторює вона сама до себе.

— Швидка зараз буде, — це хтось з батьків ховає телефон у кишеню.

— Я у нормі, — відповідає вона. Не схоже, щоб вона соромилася того, що сталося: лише втомлена та ніяк не оговтається.

Я ловлю на собі її погляд. Вона насупилася та не розуміє, хто я. Або ж надто добре розуміє.

— З тобою все добре, — кажу я.

— Я тебе знаю, — відповідає вона, дивлячись мені просто в очі.

Я всміхаюся їй, а потім ще більш ніяково — Дафні.

— Звісно ж, знаєш. Ми працюємо разом, — говорю я м’яко. А потім додаю вже більше для натовпу батьків довкола: — Я новий учитель історії.

Камілла відхиляється на стілець та п’є воду. А потім хитає головою та вимовляє:

— «Ciro».

Мене наче б’є молотом у груди. Згадую слова Гендріха, які він сказав у Центральному парку тоді, після урагану: «Минуле ніколи не зникає назовсім, воно просто ховається».

— Я…

— Ти грав на піаніно. Я побачила тебе в барі кілька днів тому, і я…

Я, мабуть, сплю. Це ймовірно, бо Камілла мені й раніше снилася.

Чи вона теж стара. Стара. Стара. Стара. Древня. Альба. Може, ті фото, на яких вона молода, на сторінці на Фейсбуці, — це фотомонтаж. І це я в ній відчував. Може, тому ми маємо якийсь зв’язок. Через нашу виняткову несхожість з іншими. Чи вона винайшла інший спосіб.

Одне я знаю точно: треба якось примусити її припинити говорити. Вона може викрити не тільки мене, а й саму себе. А мені не байдуже. Дарма це далі приховувати: вона мені не байдужа. Я сам собі довго брехав — брехав, що можу жити без турботи про когось. Але це брехня. Я не знаю, чому саме Камілла примусила мене це визнати, але я більше цього не заперечуватиму. Мені вона не байдужа, і я маю її захищати. Гендріх запросто може змусити когось замовкнути навіть за менше, аніж марення у шкільному спортзалі. А якщо вона знає про альб та говорить про це на людях, то вона ризикує набагато більше, ніж просто моєю таємницею. Вона ризикує своїм життям.

— Розслабся. Ми… nous allons parler plus tard[110]. Я все поясню. Тихенько, ми не можемо говорити тут.

Вона кидає на мене сонний погляд та намагається сісти рівніше на стільці. У погляді я бачу спантеличене усвідомлення:

— Добре, я розумію.

Я простягаю їй склянку води. Вона п’є, потім всміхається Дафні та іншим занепокоєним обличчям.

— Вибачте… У мене трапляються іноді напади… Раз на кілька місяців. Це епілепсія. Від утоми. Але тепер усе гаразд. Раніше пігулки допомагали, але цього разу чомусь ні… Мабуть, треба знайти нові пігулки.

Вона знов дивиться мені в очі. Повіки у неї важкі, і загалом вона виглядає дуже уразливою та тендітною.

— Ти як? — питаю я.

Вона ледь помітно киває, але очі її такі самі перелякані, як і в