Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Чудово, дякую. — Гессі привітно йому всміхнулась. Вона сиділа в плетеному кріслі біля вікна та мружилась від сонця. — Можеш зайти, — додала, коли помітила нерішучість сина пані Катаніки.

Хлопчик рівними кроками наблизився до неї та простягнув букет.

— Гестіє Амаліє, видужуй! — У голосі Лаллі було стільки завзяття, ніби він намірявся віддати всі свої сили задля цієї мети.

— Я вже добре почуваюся. — Вона обережно взяла квіти й заходилася виплутувати їх зі стрічок. — Дякую.

— О! Справді? Тоді ти не помреш? І ми вирушимо гуляти на конях? — Лаллі одразу ж пожвавився.

— Мабуть, не сьогодні. Але так, вирушимо. І ні, я не помру.

— Гаразд. Тобі я вірю. Але знай: дорослим вірити не можна. — Лице хлопчика одразу стало дуже серйозним і похмурим. — Дядько Ашлі казав, що не помре. І збрехав.

— Не кажи так, Лаллі. — Гессі пригладила його рудуваті кучерики. — Ніхто не хоче помирати. І коли хтось із дорослих так каже, будь певен, що він докладе всіх зусиль, щоб видужати.

— Як Аїден?

Голка в серце.

— Так, Лаллі.

М’які кучері під пальцями. Сонце на підвіконні, на колінах, на столі. Як його усмішка, як сонце всередині.

— Як Аїден.

— …А потім ми сиділи на терасі на другому поверсі й пили ягідний чай, який привіз дядько Вієнни з самої Пармі! Він був бо-ожественний… Гесті, ти слухаєш?

— Так, звичайно. — Дівчина машинально кивнула.

Генріці не потрібно було, щоб її надто уважно слухали. Їй потрібно було говорити, і вона говорила до Гессі, розповідаючи про поїздку. Щоки сестри зарум’янились від сонця та емоцій.

— От! Чай був божественний. А які в них сервізи! Матінці б сподобались! І в кожній кімнаті розписи на стелі — дуже багато візерунків у східному стилі. Вієнна розповідала, що декоратором був добрий друг її батька, котрий оздоблював палати лордів у Роммелі. Вілен показував мені зразки розписів…

— Вілен теж там був? — здивувалася Гессі. Вона чула про це вперше, адже перед від’їздом Генріка називала батькам лише імена дівчат.

Сестра трохи знітилась, але тут же захисним тоном повела далі:

— А що такого? У нього ж теж канікули. І їхні батьки там були. І покоївка, пані Дала.

— Гаразд…

— Так ось, він показував мені зразки розписів. Стільки краси! А тоді ми вийшли на балкончик на горищі — там він такий малесенький, що і вдвох поміститись важко.

— Але ви помістились? — Гестія відчувала, що це найважливіша частина історії, тому зосередилась-таки на сестриній розповіді.

— О так. Тоді Вілен показував мені їхні сади, котрі тягнуться аж до річки. І тримав мене за руку. — Закінчивши фразу, Генріка закусила губу й крадькома зиркнула в бік Гессі, наче чекала, що ж сестра на це відповість.

Та мовчала й тільки дивилась на руду й сонячну Генрі, з котрою їх об’єднували, мабуть, лише великі очі. А все інше здавалося геть різним. Часом випадкові знайомці більш подібні між собою, аніж такі двійнята. І думки їхні теж відрізнялись зовсім-зовсім…

— Ну, Гесті, чого ти так на мене дивишся? — раптом спалахнула Генріка. — Це було дуже мило! І він зблизька такий високий і красивий! Уяви собі: сонце сідає, а у Вілена світле волосся. Знаєш, як гарно, коли сонце сідає і світить на таке волосся? Дуже гарно! І нічого такого не сталося. Він лише тримав мене за руку. Він такий ввічливий! Не те що деякі юнаки його віку. Не дозволяв собі нічого зайвого. А проте погляд говорив за нього все! Знаєш, не передати словами, як же він на мене дивився! Ох… Гесті, що? Ну що?!

Гессі здивовано похитала головою:

— Адже це ти, Генрі. Це все ти. Я ні слова не сказала.

Тут Генріка сама голосно схлипнула й учепилась обома руками в подушку, котра лежала в неї на колінах:

— Адже цей Морґін! Цей тричі проклятий Морґін Олліш не прийшов на мій бал! Це все він! Він… він…

Генрі не договорила і зайшлася плачем, невтішним і голосним.

— Це твоя справа, — шепнула Гессі, коли сестра трохи заспокоїлась. — Тільки я не думаю, що стане ліпше, якщо кожного разу, коли в Морґіна будуть справи, тікатимеш цілуватися з іншими.

— Я не цілувалася з Віленом! — Щоки Генрі засвітились малиновим рум’янцем.

— Так, звичайно. — Гессі поблажливо зиркнула на неї.

Сестра знітилась і тут же стала виправдовуватись:

— Оце вже ні! Я б до такого… я б так… Ні-ні! Ти мені не віриш?

— Вірю, звичайно, — поважно кивнула Гессі. — Але якщо все так, як ти кажеш, то нічого страшного не сталося.

Генріка повторила отупіло:

— Нічого страшного… Так. Нічого страшного…

Вона шморгнула носом. І раптом усміхнулась.

— Справді! Що це я! Треба швидше вибачитись перед Моррі, бо я була з ним трохи різка минулого разу… Тільки нікому. Чула, Гесті? Нікому!

Гессі кивнула. Вона завжди дивувалася тому, як швидко в її сестри можуть змінюватися настрій та плин думок.

Стук у двері примусив Генріку сполошитись. Вона підстрибнула мов ошпарена і мало не заскочила в шафу, аби ніхто не побачив її сліз.

— Гестіє Амаліє, тобі посилка! — оголосила пані Моррінда.

— Ой! Це ж, мабуть, Даррін чогось новенького з книгарні надіслав! — вирішила Генріка. — Він же часто це робить?

— Та не так і часто, — заперечила Гессі, хоча подумала про те саме, але не хотіла зізнаватися. Бо тоді вже Генрі їй не дасть спокою з тим Дарріном.

Гессі занесла посилку до своєї кімнати, випровадила сестру, замкнула двері на ключ ізсередини, розв’язала паперову мотузку і зняла кришку. Зашелестів обгортковий папір. Усередині не було книжок. Натомість там ховалося щось м’яке, темно-синє і, безперечно, красиве. Дівчина намацала жорсткий конверт і дістала