Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Незнайомець подивився на мене насторожено:

— Я хочу дати їй підказку. Можливість спрямувати свої сили на краще, застосувати їх без руйнації. І тут мені потрібна твоя порада.

— Слухаю. Яка? — Для Гестії я зробив би все на світі.

— Мені треба знати, як найліпше втілити мій задум. Що їй подобається, твоїй сестрі?

— Вона доволі замкнута й тиха. Любить допомагати людям, але теж тихо й, бажано, непомітно. І ще Гесті вміє бачити красу. Помічати такі деталі, на які інші не звертають уваги. Тому її вважають дивною. Майже всі. І я покинув її, — пригадав це вкотре з гіркотою. — Ми товаришували з дитинства, бо в неї було мало інших друзів. Тепер вона, мабуть, зовсім самотня.

— Самотня, хм-м… А між вами більше зв’язку, ніж зазвичай між молодими богами. Цікаво, як так сталося?.. — Чоловік потер підборіддя. — Проте дякую. Тепер я вже ліпше розумію, що потрібне для успіху нашої справи.

— А ви певні, що це допоможе?

— Ні. Але спробувати варто. Завжди варто пробувати, Аїде. І, направду, я б хотів тобі ще дещо порадити.

— Так, звичайно.

— Я не повинен так втручатись, але було б добре, щоб за нею, Гестією, наглянули. Звертали увагу на якісь дрібниці чи привносили в її життя щось особливе. Щоб вона спрямувала свої сили в правильному напрямі. Юні божества — вони завжди дуже непередбачувані.

— Якби я міг…

— О, ти зможеш, — перебив мене І. — Ти зможеш іще навіть потрапити до свого світу, кандидате в Тріаду, чи не так? Але не варто потрапляти на очі Гестії. Здається мені, що тут є одна дрібниця, спричинена її силою, котра вам обом завдає трохи проблем. Я це досліджу ліпше й розповім усе. Та й… не гоже «мертвому» потрапляти назад — це ж не жарти, можеш зрушити певні важелі. Тому ліпше попроси когось про допомогу. Маєш таких?

— Кого? — У голові було порожньо й гулко.

— Того, кому довіряєш тут.

Того, кому довіряю. Того, кому довіряю. Та кому ж тут довіряти?!.

— У мене є ще одне запитання. Перш ніж потрапити сюди, я дуже хворів. Це теж ваша робота? Ваша… розвага?

— Ні. Нітрохи. Ми так ніколи не розважаємось, — раптово обурився чоловік.

— Тоді… я міг там померти насправді? Якби не потрапив сюди — я б там помер? Удома.

— А що моя відповідь змінить для тебе? Однаково ти вважаєш прокляттям своє життя тут і свої сили, чи не так, Аїде?

— Якби я все одно помер там, то не мав би за чим шкодувати тепер. — Я сам не вірив у свої слова, бо ж таки шкодуватиму завжди, але дуже хотілося знати, що вибору не було. Така людська слабкість.

— Розсмішив. — В очах чоловіка досі світився інтерес, але ні сліду усмішки на обличчі не було. — Затям собі, юний Аїдене Фаулі-Прейшер: ти завжди будеш чимось невдоволений. Така твоя природа. Перестань ставити запитання, котрі нічого не змінять. І спитай самого себе, що тобі потрібне насправді. Що головне?

— Чому я?

— Чому ти?

— Чому я? Питаю себе постійно. Не знаю, як відповісти. Це не те щоб головне, але важливе.

— А чому б і не ти? — Новий знайомий подався трохи вперед, дивлячись мені в очі. — Якщо тобі стане спокійніше від цього, то знай: тебе ніхто не вибирав, Аїде. Ніхто не прагнув зіпсувати тобі життя чи знищити те, що ти мав раніше. Скажу більше: так, ти, скоріше за все, помер би від хвороби. Бо в тому світі в той час ту хворобу ще не лікують. Але натомість ти тут. То чому б і ні? Чи чому б і не так? Усесвіт замовчує відповіді. Або ж дає їх у потрібний момент.

— Ви складно говорите. Письменник? — спитав я, розуміючи, що ліпшої відповіді мені вже не дістати.

— Історик. Іноді Колекціонер чи Ювелір. Проте переважно записую історії.

Багатогранний дядько, поза сумнівом. Я розсміявся від власної ідеї, проте тут же озвучив:

— Тоді я маю прохання. Запишете й мою історію? Так красиво, як і говорите. Але ще правдиво, максимально правдиво.

— Ого, про таке мене нечасто просять. — Він, здавалося, трохи вагався, але вже був на моєму боці.

Я сприйняв ці слова за згоду й кивнув з ентузіазмом:

— От і чудово. Я розкажу вам усе…

— А я вже знаю все. — Він постукав указівним пальцем по зморшкуватому лобі. Мені здалося, що в цей момент його очі засвітилися, як лампадки. — Я вже знаю все. Принаймні в цій історії.

— Тож ви знаєте, як треба буде вчинити із цими записами потім?

— Так. Але до цього ще далеко.

Історик подивився на мене з багатозначною усмішкою.

— І не вписуйте в історію цей епізод. Це не те, що їй варто знати, — докинув я. — Нехай магія буде просто магією. Адже вона не потребує пояснення.

Після балу випав цілий тиждень канікул. Гессі провела ще два дні вдома, бо матінка непокоїлася через її здоров’я. Генріка з Кірлою, Вієнною та іншими дівчатами з коледжу на кілька днів поїхали в заміський будинок Дей Маарів. Сестра урочисто пообіцяла батькам, що навіть не наближатиметься до річки, носитиме капелюшок, щоб не напекло голову, і не буде гуляти сама.

Гессі була навіть рада, що Генрі поїхала, — кілька днів тиші в домі її дуже приваблювали. Матінка теж раділа — природно, що в Дей Маарів не було ніяких Оллішів, бо останнім часом Генріка надто часто згадувала про родину книгарів, щоб залишити це поза увагою.

— Як минуло твоє свято? — спитав Лаллі, котрого привела в гості пані Катаніка.

Він завмер на порозі кімнати Гессі й боявся зайти. Мати дала йому букет троянд, обгорнутий стрічками так рясно, що на їхньому тлі було важко роздивитись самі квіти.