Еміль Золя - Пастка

не дати йому підійти ближче. Роздратований Ґуже, розуміючи, що той кепкує над їхнім з Жервезою приятелюванням, крикнув:

— Агов, лобуряко! А коли там ті сорокаміліметрові?.. Думаєш, тобі стане снаги тепер, коли в тебе повен бурдюк, клятий п’янделиго?

Коваль мав на увазі замовлення на великі болти: щоб зробити їх, до ковадла мали стати двоє.

— От, дітвак-силак! Та хоч би й зараз, якщо тобі так хочеться! — відповів Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся. — Смокче тут свого пальця й думає, що вже дядько! Дарма що дебелим вдався, я на таких зуби з’їв.

— Ану ж бо, берімось до справи, і подивимось, чия візьме!

— Ну, то гайда, пролазо!

Розпалені присутністю Жервези, вони кидали одне одному виклик. Ґуже поклав у вогонь порізані заздалегідь шматки заліза, а потім закріпив на ковадлі форму для болтів великого розміру. Його товариш підняв обперті об стіну два двадцятифунтові молоти, що їх робітники майстерні прозвали Фіфіною і Деделю, такими собі чималенькими посестрами. Він і далі вихвалявся, розказував про пів гроса заклепок, які колись викував для дюнкеркського маяка, — справжні тобі лялечки, хоч у музеї виставляй, — такі вони були викохані. Хай йому біс, ні! Він не боїться суперництва: щоб знайти ще одного такого майстра, як він, треба обнишпорити всі паризькі робітні. Зараз буде весело, ось побачите.

— Пані буде суддею, — мовив він, обернувшись до молодої жінки.

— Годі базікати! — крикнув Ґуже. — Зузу, хутчіш! Щось, хлопче, вогонь геть пригас.

Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, запитав:

— То як, гамселимо удвох?

— Е, ні! Кожному свій болт, друже!

Така пропозиція була як сніг на голову, і товариш враз, незважаючи на своє завзяття, ніби язика проковтнув. Щоб одна людина робила сорокаміліметрові болти — такого ще не ніхто не бачив; тим паче, що ці болти повинні мати круглу головку, — збіса складна робота, яка потребує неабиякої майстерності. Троє інших покинули працювати і підійшли ближче, щоб подивитися на них. Якийсь худющий довготелесий робітник закладався на літр, що Ґуже продує. Тим часом двоє ковалів, перш ніж узяти по молоту, заплющили очі, бо Фіфіна важила на пів фунта більше за Деделю. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, мав щастя заволодіти Деделю, Золотій Пельці дісталася Фіфіна. Чекаючи, поки залізо розжариться до білого, перший знову почав чванитися, пишався перед горном, кидав у бік прачки облесливі погляди. Він ставав у позу і збуджено притупував ногами, як чоловік, що збирається стати до герцю, жестом описував замашну дугу, якою підніматиметься й опускатиметься Дедель. А бий його лиха година! У цьому ділі він мастак! Йому завиграшки зробити коржа з Вандомської колони!

— Ну ж бо, почали! — мовив Ґуже й поклав у гвоздильню шматок заліза завтовшки з дівочий зап’ясток.

Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, відхилився назад і пустив Дедель у діло, тримаючи молот обіруч. Приземкуватий, зсохлий, з цап’ячою борідкою і вовчими очима, що поблискували з-під його нечесаної чуприни, він з кожним махом згинався в три погибелі й підстрибував угору, ніби окрилений натхненням. То був просто скаженець, який боровся зі своєю залізякою, гніваючись, що та така міцна. Він аж гарчав від утіхи, коли завдавав по ній добрячого удару. Цілком можливо, що в інших від горілки слабнуть руки, та він волів, щоб у його жилах замість крові грала оковита. Тож і тієї хвилини чарка підігрівала його, як котел, і він починав відчувати в собі страшенну силу парової машини. До того ж цього вечора залізо ніби його боялося: давалося йому легше за тютюн. А Дедель просто танцювала — любо-мило глянути! Вона злітала, роблячи такі собі антраша, як танцівниця з Монмартру, що виконує канкан, високо підкидаючи ноги в повітря й показуючи свою білизну. А баритися тут було ніколи: залізо таке підступне, вистигає за одну мить, немов тільки для того, щоб познущатися з молота. Тридцять ударів знадобилося Сухій Горлянці, або ж П’ю Не Нап’юся, щоб викувати головку свого болта. Але йому вже забивало дух, очі вилазили на лоба; чоловіка охопила страшенна лють, коли він відчув, що його руки знемагають. Тоді, розпалившись, пританцьовуючи й рикаючи, робітник завдав ще двох ударів — лише для того, щоб помститися металові за свою втому. Потім вийняв болт із гвоздильні: він був погнутий, а головка схилена набік, як у горбаня.

— Ба, як швидко змайстрував?! — мовив він так само самовпевнено, як і раніш, показуючи свою роботу Жервезі.

— Та я ж, пане, на цьому зовсім не знаюся, — відповіла прачка стриманим тоном.

Але вона добре бачила на болті сліди від двох останніх ударів Деделиної п’ятки й дуже тішилася, стискаючи губи, щоб не засміятися, бо тепер Ґуже мав усі шанси здобути перемогу.

Настала черга Золотої Пельки. Перш ніж приступити до роботи, він подивився на прачку поглядом, сповненим ніжності й довіри. Тоді, не поспішаючи, міцно утвердився на ногах і рівномірними сильними замахами почав бити молотом. То була стара метода: точна, виважена й надійна. Фіфіна в його руках не витинала розгульного канкану, у якому ноги злітають догори, задираючи спідниці. Вона здіймалася й опускалася розмірено, як шляхетна дама, що з поважним видом присідає в якомусь старосвітському менуеті. П’ятки Фіфіни впевнено вибивали такт, впивалися у червоне залізо, опускаючись на головку болта. Продумано й майстерно вони спочатку приплескували метал посередині, а потім надавали йому потрібної форми низкою точних ритмічних ударів по краях. Певна річ, жилами Золотої Пельки текла не горілка. То була кров, чиста кров, що потужно струмувала в ньому, немовби перетікаючи до самого молота й підпорядковуючи його роботу своєму пульсуванню. Яким же прекрасним зараз став цей парубок! Відсвіти яскравого полум’я горна грали на його тілі. Коротке волосся, що кучерявилося над низьким чолом, та гарна русява борода, яка хвилями спадала донизу, спалахували, наче прошиті золотими нитками, осяваючи обличчя своїм відблиском, і від того воно здавалося вилитим із щирого золота. А разом з тим — шия, як колона, біла, наче в дитини; могутні груди, такі широкі, що жінку можна впоперек них покласти; плечі й руки ніби витесані скульптором за подобою прадавнього велета, статуя якого стоїть у музеї. Коли він робив замах, його м’язи напиналися, гори плоті перекочувалися під шкірою і тверднули; плечі, груди, шия немов наливалися; навколо нього променіло світло, він видавався гарним і всемогутнім, як милостивий Господь. Уже двадцять разів коваль вдарив Фіфіною по залізу, не відводячи