Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

як вона рухалася. Просто, ні з того ні з сього, вона тримала мене за горло. Я відчула, що моя трахея не витримує тиску її хватки.

Не бреши мені. Мої думки починають кружляти, дрижати, втікати. А тоді залишається тільки голод. Зрозуміло?

Я спробувала витиснути з себе так, тоді просто кивнула.

Добре.

Вона відпустила мене і я болісно вдихнула крижане повітря.

-- Рабський ланцюг, -- прохрипіла я. – Зроблений для тебе. Король Тіней. Йди… до нього.

Не знаю, якої реакції я очікувала від неї. Ненормальних, як вказує сама назва, важко передбачити. Чесно можу сказати, що не очікувала тієї реакції, яку викликали мої слова.

Її обличчя засяяло, як в дитини, якій дали нову іграшку чи неочікувані солодощі. Атагос плеснула в долоні й радісно засміялася. Вона притягнула мене до себе. Одну руку поклала мені на потилицю, другою обійняла за талію. Зараз це трапиться – вона висмокче з мене життя.

А тоді вона міцно обійняла мене, так міцно, що в мене хруснула спина. Вона притулила моє обличчя собі до шиї. Я вдихнула і відчула запах бузку. Смерть пахла бузком.

Ти принесла радісні новини, мишко. Я не скривджу тебе, о ні. Як можна?

Вона поцілувала мене в маківку, тоді відштовхнула в сніг і стрімголов помчала до воріт. Я дивилася, як вона біжить, до мене повільно доходило, що якимось чудом я досі жива і на найближче майбутнє це так і залишиться.

Перш ніж снігопад приховав її цілковито, вона зупинилася і озирнулася на мене.

Перегризи ґрати в клітці мого брата, мишко. Звільни його, щоб він міг піти за мною. Але не поспішай.

І тоді вона зникла.

-- Вошива борода Керфа, -- пробурмотіла я і похитуючись стала на ноги. Потрібно було знайти Хольгрена.

Я знайшла його в Табернаклі, відразу біля входу. Він незграбно лежав, спертий на стіну, голова схилена під неприродним кутом. Він задихався, як риба витягнена з води. Стіна, де він тріснувся головою і зісковзнув на підлогу, була заляпана довгою смужкою крові. Мабуть, Атагос жбурнула його об стіну, а тоді рушила за мною.

Я поклала його голову під більш природним кутом, в надії, що йому стане легше дихати, до мене почало доходити, наскільки значними були пошкодження. Його потилиця була липким, кривавим місивом. Так обережно, як тільки могла, я навпомацки дослідила її докладніше. Я намагалася стримати паніку, що наростала в мені. Не допомогло. Задня частина його черепа була проломлена. Більше ніж проломлена. Вона була розтрощена.

Один раз я вже бачила, як він вмирає. Я не збиралася проходити через це ще раз. Після всього, що ми пережили. Йому негайно була потрібно кров Та-Агота. Я приклала плече до його живота і з допомогою стіни потягнула його вгору, поки не встала на ноги. Далеко я його не занесу, та в цьому й не було потреби. Потрібно лишень дійти до залу Та-Агота.

Я пішла похитуючись по коридору.

-- Нічого страшного, партнере. Ми просто здобудемо трохи старої, доброї крові, що вже оживляла тебе. Не переймайся, Хольгрене. Не переймайся, чуєш мене?

Він мене не чув. Але ці слова і так призначалися не йому.

Коли я підійшла до сходів, що вели вниз до залу Та-Агота, то відчула полегшення. А тоді наткнулася на невидиму стіну. Сходи були заблоковані. Це міг зробити тільки Та-Агот.

-- Дай мені пройти, -- промовила я задихаючись. У відповідь тільки тиша.

-- Та-Аготе, дай мені пройти. Його потрібно вилікувати. Він помирає.

Ти забрала її від мене. Відправила до ворога.

-- В мене не було вибору. Ти ж все це знаєш.

Тиша.

-- Якщо ти не даси мені пройти, щоб вилікувати його, то присягаю, я залишу тебе гнити там. Ти більше ніколи її не побачиш і будеш пришпиленим до свого каменю, коли Король Тіней буде мордувати цілий світ. Він переможе, бо ти дуєшся, як егоїстична дитина. Ти цього хочеш?

Тиша.

-- Відповідай мені, хай тобі чорт! Ти цього хочеш?

Ні.

-- Тоді дай мені пройти. Негайно.

Ходи.

Ризикуючи впасти, так швидко, як тільки могла, я зійшла вниз по сходах, тоді долонею штовхнула і відчинила двері. В сірому світлі, що проникало крізь розбиті вікна далеко вгорі, я обережно поклала Хольгрена на залиту кров‘ю підлогу.

На Та-Агота я не дивилася. В цю мить він був моєю далеко не самою улюбленою особою.

Хольгрен перестав дихати. Я повернула його голову набік і зачерпнула повні жмені крові з підлоги. Я накапала її Хольгрену на маківку черепа, тоді відкрила йому щелепу і заповнила нею рот. Секунди розтягувалися в хвилини. Нічого не відбувалося.

-- Чому вона не діє? – Паніка почала охоплювати мене не на жарт. Я намагалася боротися з нею, але в мене було таке відчуття, немов моє серце краяли на смужки. Я глянула на Та-Агота. Голова в нього була повернута.

-- Чому вона не діє? – запитала я знов.

Не знаю. Але я знала, що він бреше.

-- Скажи мені, Та-Аготе.

Не знаю. Може його зв‘язок з Королем Тіней перешкоджає лікуванню.

-- Брешеш. Я відчуваю це. – Я встала і підійшла до нього. Він відмовлявся дивитися на мене. Я поклала руку йому на підборіддя і повернула голову до себе. Сповнені надії очі блиснули на мене.

-- Слухай сюди. Якщо він помре, я залишу тебе тут і світ буде приречений. Присягаю. Я вийду в смертельні землі й дозволю тваринкам перекусити мною, щоб бути певною, що не дам слабину і не передумаю.

Я можу зараз залізти тобі в голову, злодійко, і змусити тебе допомогти мені.