Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

Воно зачепилося їй за щелепу і впало на горло. Звідти два кінці звилися навколо шиї; за мить я почула легеньке клацання – застібка закрилася.

-- Його зробили для тебе, суко. Сподіваюся тобі сподобається, -- я хотіла дати їй копняка, але моя координація ще не повернулася.

-- В нас немає на це часу, -- важко видихнув Хольгрен. – Вона зараз прокинеться. Хутчіш.

На непевних ногах ми вирушили до купола Та-Агота, петляючи, немов п‘янички, крізь бурю і щораз то глибший сніг.

Хольгрен мав рацію. Не хотілося бути поблизу, коли вона прокинеться. Вона порве нас на шматки.

Цим разом, не дивлячись на бурю, шлях було знайти набагато легше. Я знала, куди йду, а з приходом зими, густа рослинність поріділа. Не встигла я зауважити двері в сам Табернакль, як в моїх вухах пролунав голос Та-Агота.

Вона прокидається, Амро, і вона невдоволена. Завзяття, змішане з дивним небажанням, переповнювали мислений голос Та-Агота.

-- Хольгрене…

-- Я чув. Біжимо!

Ми побігли, не відважуючись озирнутися. Ми стрімголов мчали до сумнівної безпеки в‘язниці Та-Агота. Голі гілки шмагали нас по обличчях, присипане снігом коріння намагалося перечепити нас. Буря посилювалася. Пронизливий вітер перетворився в завиваюче чудовисько, яке намагалося повалити нас на землю і, біла сніжинка за сніжинкою, поховати. А позаду нас, смерть приходила до тями від останнього закляття мертвого мага. Жах ситуації полягав у тому, що я потрохи звикала до такого стану справ. Зверніть увагу, це в жодному випадку не зменшило мій страх, просто я більше не вважала це чимось надзвичайним.

В полі зору з‘явилася гранітна маса Табернакля, і я повела Хольгрена крізь підхльостуваний вітром снігопад, до входу в золотий купол Та-Агота.

Двері я знайшла доволі швидко. Нас сповільнила снігова кучугура, що блокувала їх.

Вхід знаходився в ущелині між двома куполами, частково захищеній від вітру. Сніг туди задувало, а назад не видувало. Це не становило б проблеми, якби двері відчинялися всередину.

Таке життя. Занімілими руками ми дряпали кучугуру, поки не очистили достатньо, щоб спробувати відчинити одну зі стулок. Разом ми потягнули за масивну, різьблену ручку. Повільно, надто повільно, двері поступово почали рухатися назовні.

Вони відчинилися на кілька п‘ядей, і тоді вона налетіла на нас.

Що тут у нас? Дві мишки шукають притулку від бурі?

Я озирнулася на подвір‘я. Її ніде не було видно. Я глянула назад і побачила, що Хольгрен відчинив двері достатньо, щоб протиснулася одна особа.

-- ЙДИ! – закричала я і не звертаючи уваги на протести, штовхнула його в отвір. Тоді холодна рука схопила мене за потилицю і зненацька я летіла перекидаючись в повітрі.

Я спробувала згрупуватися, але замість того, щоб гепнутися на землю, моє тіло налетіло на стовбур масивного дуба. Я грудою впала біля його основи. Довший час я не могла поворухнутися. Я навіть не могла думати про рух. Я знала, що досі жива, тільки через весь цей біль.

Я почула, як Хольгрен гукає моє ім‘я, а тоді оглушливий грюкіт дверей, що зачинялися, тільки трішки приглушений бурею. Я хотіла поглянути вгору, щоб побачити, що відбувається, але не могла повернути голову.

Я прибережу його на потім, маленька. Він почекає. Спочатку нам потрібно обговорити певні справи. Спочатку справи. Тема для обговорення. Ти ж розумієш, правда?

-- Не знаю, про що ти говориш.

Було боляче говорити. Було боляче дихати. Повільно, зусиллям волі я запхала руки під себе. Вони тремтіли, проте відреагували. Я не була паралізованою. Невдовзі мені гаплик, але я не була паралізованою. Саме такі дрібниці не дають тобі опустити руки.

Я піднялася на коліна, сперлася рукою на вкритий льодом стовбур дуба.

Ти знаєш. Ти знаєш, що ти знаєш? Так. Гадаю, що так. Я й оком не змигнула, як вона з‘явилася переді мною. Від удару тильною стороною долоні я сковзнула обличчям по снігу. Коли я зупинилася, то сплюнула кров і перевернулася, намагаючись стати на ноги.

-- Як ми можемо щось обговорювати, якщо ти весь час лупцюєш мене? – простогнала я.

Обговорення. Так. Ми проводили обговорення. Іноді мені важко зосередитися. Пробач мені, будь ласка. Вона за комір відірвала мене від землі й тримала на відстані витягнутої руки. Мої ноги звисали в кількох сантиметрах від землі. Вона вивчала мене, повертаючи то так, то сяк.

Це кінець, подумала я. Зараз вона прикінчить мене. Я пошарила за ножем. Безнадійно, проте я не мала наміру просто здаватися. Я спробую добратися їй до горла, може переріжу голосові зв‘язки…

Вона дала мені ляпаса, від якого в мене захиталися зуби й тріснула губа, й почала трясти так, що всі думки про ніж повилітали. Це нагадало мені про дитинство. Старі погані деньки.

Як ми можемо щось обговорювати, якщо ти вперлася і намагаєшся скривдити мене?

-- Ти завжди бавишся зі своєю їжею, чи перейдемо до діла? – В мені почала закипати повільна, дурнувата, приречена лють.

А, мишка показала зубки. Урожай дозрів, в садку сидить сова. Тінь тримає світ на поводку, та навчити його співати не зумів.

-- Ти цілковито збожеволіла, ти це знаєш?

Вона кинула мене на землю і сіла поруч. Посміхнулася, сонячною, безтурботною посмішкою, що відкрила досконалі зуби, від яких в мене морозом сипнуло поза спиною.

О, так. Знаю. Це накочується і минає. Взагалі-то я не хочу вбивати тебе, але, мабуть, доведеться. Хочу заздалегідь попросити в тебе пробачення.

-- Я не приймаю твоїх вибачень, божевільна суко.

Вона підняла руку до шиї й бавилася намистом, яке я на неї наділа. Що ж, якщо я здохну, її чекає не краща доля.

Розкажи мені про цей ланцюжок.

-- Просто гарна дрібничка. Тобі не подобається?

Я не бачила,