Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

Чи вдасться нам дочекатися, коли нас відвідає сон? Ми його заслужили, тихо й терпляче очікуючи його на вершинах під нашими теплими оболонками, щоб не стоптати снігової кори. Згадайте хоча б про численні бганки на чоловічих сорочках, немов на гірських схилах, з яких чоловіки вихлюпують свої священні струмочки.

Елегантне вбрання Ґерті сьогодні вкотре проломлюють. Ах, ці добродії та їхні роздуті міхи, за допомогою яких вони так голосно звучать. Улітку віє так приємно, а взимку ми самі повинні відсапуватися. Дітвак майже не зауважує, що затесався поміж нас і що ми на нього наступаємо. А вечеря незабаром буде? Чи доведеться директорові ще разок ненадовго випустити дружину з пазурів? Хіба він хоче, щоб вона зовсім протверезіла? Тварина і її вузда мовчки дивляться одне на одного. Директорові хочеться більшого: замісити безформне тіло дружини на кухонному столі, немов тісто, що піднімається, коли його добре накрити. Так родина добуває собі їжу, а земля створює живих істот, так прощаються на порозі гості, хоча їх добре нагодували. Панове-громадо! Ви хоч і чужі мені, але рветеся на всі боки, так що сітки тріщать. Тарілки з нарізкою з гуркотом ставлять на стіл, родина всідається довкола, на тарілках із золотою облямівочкою лежать кусні хліба із висівками, великими й дорогими. Вони зібралися за одним столом, щоб усе було, як хоче батько. Спочатку він намастить дружину товстим шаром, а потім, посміхаючись цьому дню — бо ж, зрештою, він заробив свій хліб, — він роздає цей хліб родині. Так, а потім важкий молоток упаде на таз цієї жінки, хай він і глухо брязкає. Я вірю собі, але я не вірю в себе! Про всяк випадок не звільнимо собі святкові дні й попросимо точильника нагострити інструменти! Дитині потрібно жити, так уже склалося. Зненацька й без усяких попереджень, немов сонце, що раптом обпікає швидким промінням. Там, на високих вершинах, воно знову розпалює себе, готуючись до завтрашнього дня, але ми, багаті, ми, внесені у відомості на зарплату паперових тигрів, ми сьогодні вже горіли тріскучим вогнем і тримали в ньому наші тіла, доки ті не розчинилися в яскравому світлі й у небутті. Можу вам порадити тільки одне: подбайте про напої, тоді не матимете вже приводів непокоїтися!

З вулиці долинає злегка приглушений шум, зрештою, вже досить пізно, і все приватне затуляється, щоб розважатися самостійно. Ті, хто має подбати про їжу й видовища, — там, у маленьких хатках над дзюркотливим струмком, там, де вони дзенькають своєю збруєю, ці вічні недоробки, ці невігласи: так-так, ми, жінки! Ми теж наодинці із собою (наодинці з невтішністю). Щоб домогтися від наших чоловіків чогось більшого, ми повинні виповняти їх доверху. Родина виганяє за поріг тварин, аби ті не могли прослизнути до нас із навколишньої темряви. І в селі тепер усюди ховають очі, і, будь ласка, не поривайте очей на чужий коровай! Завтра всі разом вони робитимуть з дерев, які ростуть довкола, папір, немов для них це велике свято. Директор тим часом витісняє їх навіть із спілки, в яку він вступив з ними й із профспілкою. Лише в того, хто добре співає, у конверті із зарплатою все збігається. Безформні зали трактирів в окружному місті трусяться від оплесків, коли вони там виступають, давно заявлені як відповідна страва, лякаючись звуків, котрі вони самі витворили, немов бажаючи пожерти одне одного. Чергова порція чоловіка раз у раз заповзає на приналежну йому й покірній жінці, щоб як треба на ній знесиліти. Вони, немов прискалки, звисають зі своїх нащадків і з персів своєї дружини. Вони до цього звикли. Їх гладить рука, що часом зринає з темряви, зачіпає їх швидкома, немов гілка, озброєна плодами. Якби вони хоч на секунду довше могли полежати порожні (вони б тоді відчули цей рух повітря)! Нікому не вільно відразу забирати порожні пляшки! Жінки лащаться, щоб одержати що-небудь у подарунок — нову сукню на свою незначність. Вони подобаються завдяки своїй здатності терпіти, проте вони подобаються деяким. А потім на світ народжується присмаглий гуляш.

Ми ще побачимо, і ми ще почуємо одне про одного.

Коли кляскає замок на дверях, Ґерті, сховавшись у замку за фіранками, упокорюється. Хіба це привід для директора, щоб перейти до рукоприкладства? Дитина метається від одного з батьків до іншого, вона гне кирпу та й годі. Батько хоче подарувати дитині непам’ять, він піднімає сина над своєю ширінькою й знову кидає на підлогу. Зрештою, треба ж якось викинути із материної горлянки соціальні спазми. Швидко, палець усередину! Ось тільки заважає дитина, роль якої грає хлопчик, дитина, що сипле одкровеннями зі своєї стиснутої горлянки: він хоче подарунків. Власне, за якими критеріями вибирали цю дитину? Батьки терплять вимоги й мовчки сидять один на одному у своєму чудовому місці проживання. Запаси дитячої мови невичерпні, але розмаїттям вони не вирізняються, йдеться лише про гроші й речі. Це дитя хоче, щоб у нього був цілий ураган усілякого технічного приладдя: тра-та-та-та-та. Його слова сиплються з усіх заглибин, над якими мама поначіпляла картинки з тваринами. Дитя це любить свою матір, адже обоє вони скоряються загальному закону, згідно з яким їх породила не земля, а батько. Дитина вибухає буйним пагінням рекламних каталогів. Так, і коня теж треба купити. Дитина хоче цілком і повністю злитися зі своїми інтересами, і тут перший голос грає не скрипка, а спорт. Товари перетворюються на слова, на гроші, от тобі й на! Батькові доводиться знову дати спокій своїй кишені, в якій він намацав свою штуку, повз цю жінку просто не можна байдуже пройти. Ну, він дасть йому зараз жару, може, затягнути його за волосся до обіднього столу? З телевізора б’ють ключем картинки й звуки, він немов медуза, що витягує щупальця в кімнату, дозволяючи молоді пізнавати себе на прикладі різних знаменитостей. У будинку стоїть страшенний гамір. Голова цієї спілки гнівно ухвалює свій присуд: усі троє хоча й породжені одним батьком, але придумані мною!

Мати похитується у своєму тілі, що обм’якло від алкоголю, і бродить будинком, натикаючись на домашнє начиння. Ця родина без потреби купує собі своє оточення. Гляньте, який мир і затишок! Столи прогинаються під світлом настільної лампи, що освячує таємні священні страви. Що за затишна сцена, що за затишна країна. Напівтвердий батьківський прутень слухняно, немов мисливський собака, лежить між його стегон на крайці крісла, все на місці, кінчик відкритий наполовину, під його вагою гнуться поруччя. Із чоловіків щось рветься назовні. Звідти, де починаються їхні надра, поспішають