Ельфріда Єлінек - Коханки

Ельфріда Єлінек (нар. 1946 р.) — відома австрійська романістка, драматург, поет і літературний критик, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури 2004 року. Одна з найпровокаційніших письменниць XX століття. У видавництві «Фоліо» у 2012 році вийшов друком роман Е. Єлінек «Піаністка».
«Коханки» (1975) — один з кращих творів австрійської письменниці. Це жорстка й об’єктивна розповідь про дві цілком протилежні жіночі долі в сучасному світі. Бріґітта і Паула — дві дівчини, одна з міста, інша із села, проте для обидвох кохання, сім’я і секс — лише засоби, аби пробитися в житті, в житті, в якому кожна з них матиме високу «купівельну спроможність».

Ельфріда Єлінек

Коханки

Передмова

Чи бували ви вже в цьому ПРЕКРАСНОМУ краї з його падолами й пагорбами?

Його вправлено в рамці чудових гір на видноколі. Це і є видноколо, таке є не в кожній країні.

Чи бачили ви поля, луки й вигони цього краю? Чи скидали поглядом на його мирні будинки, де мешкають його смиренні жителі?

Якраз посеред цього прекрасного краю добрі люди збудували фабрику. Її горбата покрівля з брижованих листів алюмінію чудово контрастує з хвойними й листяними лісами довкола. Сидячи кузьком, фабрика мовби намагається розчинитись у навколишньому пейзажі.

А проте кужбитись їй нема чого.

Вона могла б випростатися, мов семисотна верства.

Як добре, що її поставили тут, де все таке гарне, а не десь іще, де нема на чому й око спинити.

Вигляд фабрика має такий, наче вона — частина цього гарного краєвиду. На перший погляд здається, що вона виросла сама собою, та ба! Коли придивитися пильніше, відразу збагнеш: її збудували добрі люди. Врешті-решт, з нічого і буває нічого.

І добрі люди заходять у її ворота й виходять із них. Відтак вони розсипаються у краєвиді довкола фабрики, так ніби він — якась їхня маєтність.

Фабрика й ділянка землі, на якій вона здіймається, належать концернові. Він володіє всім.

Фабрика тішиться, коли крізь її ворота хлюпають веселі люди, адже орудують ті куди краще за людей невеселих.

Жінки, які тут працюють, концернові не належать.

Жінки, які тут працюють, з усім потрухом належать своїм родинам.

Концернові належить сама будівля. І всіх це влаштовує.

Незліченні вікна блищать, мерехтить і сила-силенна велосипедів, а також купа автомобільчиків за воротами. Вікна миють жінки, а авто зазвичай вичепурюють чоловіки.

Працюють на фабриці майже самі жінки.

Вони шиють. Вони шиють бюстгальтери, станики, іноді — корсети й трусики.

Ці жінки раз у раз ідуть заміж або ще якось пускаються берега. Але доти вони шиють і шиють.

Часто їхні очі припадають до якоїсь птахи, бджоли чи бадилини за вікном.

Вони вміють насолоджуватися природою й розуміють її краще за чоловіків. Кожен швейний автомат робить один рядок. Йому це ніколи не надокучить. Він відбуває службовий обов’язок там, куди його поставили.

Кожну машину обслуговує спеціально навчена швачка, і це їй ніколи не набридає. Вона так само відбуває свій обов’язок. Працює вона сидячи. На ній велика відповідальність, але їй ніколи роззиратися навсібіч. Усе застують хатні клопоти.

Часом увечері, після зміни, велосипеди везуть своїх власниць додому.

У рідну домівку. Вони підносяться посеред того ж таки чудового краєвиду.

Тут квітнуть мир і спокій, одразу видно.

Тих, кого не тішить краєвид, цілком ощасливлюють діти й чоловік. А коли і це не допомагає, тут стає у пригоді праця.

Однак наша історія починається геть в іншому місці: у великому місті.

Там стоїть філія фабрики, або, точніше, там розташоване головне виробництво, а філія притулилася в описаному нами прекрасному містечку коло підніжжя Альп.

І тут жінки теж за звичаєм шиють.

Вони шиють не те, що їм до вподоби, просто любов до шиття в них у натурі, так уже ведеться. Їм залишається лише одне: дати волю цій любові. Бо ж ідеться про неквапливу жіночу працю.

Частенько жінки шиють, вкладаючи в цю справу половину серця, тоді як над іншою половиною панує родина. Є жінки, які заглиблюються в шиття з головою, і треба сказати, що такі — не із кращих.

На цьому острівці супокою посеред великого міста й зачинається наша історія, що незабаром і скінчиться.

Якщо кому-небудь і судилося зустріти свою долю, то явно не тут.

І якщо чоловік держить долю в руках, то жінці доля випадає.

Як на те, життя оминає ці місця, тут залишається сама праця.

Час од часу одна з жінок намагається вхопитися за перелітне життя й трохи з ним попатякати.

Та, як на те, часто життя мчить собі геть в автомобілі, і на велосипеді його не доженеш. Бувайте здорові!

Початок

Якось Бріґітта вирішила, що хоче бути тільки жінкою, просто жінкою кадра, що його звуть Гайнц.

Вона певна того, що віднині всі її недоліки чаруватимуть зір, а всіх цнот не буде й сліду.

А проте, на цноти Бріґітти Гайнц заплющує очі, а від її недоліків чоловіка аж верне.

Бріґітта хорошиться заради Гайнца, бо ж коли ти — жінка, то з цього шляху вже не зійти й за собою доводиться стежити.

Бріґітті кортить, щоб майбутнє колись таки віддало їй належне, зберігши квітучий вигляд.

Утім, можливо, у Бріґітти й нема майбутнього.

Майбутнє цілком залежить від Гайнца.

Якщо ти молода, то й так маєш молодий вигляд, а коли скандзюбить в сук, то вже буде не до того.

Якщо на схилі віку не показуєш на молодшу, то всі довкола дають жорстокий вирок, мов, не стежила за собою замолоду.

Тим-то Бріґітта робить те, що важитиме у майбутньому.

Якщо в тебе немає теперішнього, то слід заздалегідь подбати про майбутнє.

Бріґітта шиє бюстгальтери. Якщо рядок робити короткий, то бюстгальтерів виходить більше, в кожнім разі сорок штук — це найменше, що можна утяти, коли працюєш відрядно. Якщо ж робити довгі й складні рядки, то, відповідно, зменшується й кількість бюстгальтерів.

Це справедливо й гуманно.

Бріґітта могла б піти з яким завгодно трудягою, проте вона хоче тільки Гайнца, що стане ділком.

У їхніх виробах використовують мереживний матеріал з нейлону, підбиваючи його тонкою поролоновою прокладкою.

Ці вироби їхня фабрика продає в інші країни, тож і чужинок серед швачок чимало.

Робітниці раз у раз звільняються: трапляється, хтось виходить заміж, народжує дитину чи помирає.

Бріґітта сподівається, що одного разу і сама звільниться, вийшовши заміж і народивши дитину.

Бріґітта сподівається, що Гайнц забере її звідси.

Все інше для неї — справжня смерть, навіть якщо вона житиме й далі.

Тим часом у Бріґітти немає нічого, крім імені; у міру того, як розвиватиметься історія, Бріґітта дістане прізвище Гайнца, це важливіше за якісь там гроші і майно, — це може дати і гроші, і майно.

Справжнє життя, те життя, яке, коли не запитаєш, промовчить, — це справжнє життя починається після роботи.

Для Бріґітти життя й робота — це як день і ніч.

Отож, ми поговоримо здебільшого про дозвілля.

У цьому особливому випадку Гайнц являє собою життя.

Справжнє життя