Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.

— З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, — сказав тихо.

— Сідай, — мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.

Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.

— А я тут, — всміхнувся він, — живу собі сам!

Опустив голову на груди й замислився.

— А де твоя жінка, Сашку? — тихо спитав Іван.

— На цвинтарі, де, — спокійно озвався Сашко. — Хіба не знаєш?

— А діти? В тебе ж було двоє дітей.

— Хіба я знаю, — сказав Сашко, — може, й були.

— А мене ти хоч пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — байдуже озвався Сашко. — Чого б це тебе не пам’ятав?..

— І те як ми разом горобців дерли?

— Я все пам’ятаю, Іване, — сказав Сашко. — Може, ти мені й чарку приніс?

— Ти п’єш іще чарку?

— Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..

Іван поставив на стола пляшку.

— А закуски ти не приніс? — спитав Сашко. — В мене нічого нема.

— Огірки й цибуля ж твої?

— Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.

Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.

— Це ти даремно зробив, — спокійно сказав Сашко. — Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.

— До мене її пришлеш, — сказав Іван. — Склянки в тебе є?

— Є, але немиті, — мовив зелений чоловічок — П’яниці мені їх тут через день залишають.

Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.

— А хліб у тебе є?

— Хліб є, — сказав зелений чоловічок. — Черствий.

Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.

Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться — густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.

— А скільки це ми не бачилися, Іване? — спитав він. — По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?

— Ходи до мене, Сашку, — м’яко сказав Іван. — Ходи, чарку вип’ємо.

— Хе-хе, — мовив Сашко. — Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?

— Той, Сашку, той…

— Хе-хе, — засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. — А я тебе не впізнаю…

— А ти придивися.

Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.

— Ну, а тепер, — сказав Іван, коли той випив, — придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..

— Зараз заїм, — спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.

— Заросло все тут у тебе, Сашку, — смутно сказав Іван.

— Гарне в мене зілля, — всміхнувся мрійливо Сашко. — Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.

— Хворієш?

— Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…

Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.

— Сашку! — тихенько й печально сказав Іван. — Все ще мене не пізнаєш?

— Бачиш, — сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. — Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?

— Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…

— Того я знаю, — сказав Сашко. — Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…

— І все на світі забув?

— Хе-хе, — засміявся соромливо Сашко. — А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! — закрутив він п’яно головою. — Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…

Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.

— Ти в тій школі більше за мене вчився, — сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?

— Скажеш! — серйозно мовив Іван.

— Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…

— Отямся, Сашку! — вигукнув Іван.

— Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, — прискалив око Сашко.

Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:

— Не сердься на мене, братця! — сказав. — Але їй-бо, нічогісінько не було!

12

Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля — того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.

Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло — колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.

Він лежав у ванній і курив; крізь той дим привиділися йому так само димисті світанки, коли ріка парує, а роса грає, ніби коштовне каміння, повітря тоді свіже й густе, а коли набираєш його повні груди, відчуваєш щось таке, як щастя. Світ тоді раптом одмінюється, стає до болю рідний і дорогий; тоді звуки гучать чітко і злагоджено, а півні співають хвалу сонцю, бо й самі вони діти сонця зі своїми кривавими гребенями і кривавим співом.

Знав, що повернув собі можливість таких ранків, бо, може, тепер все не сприйматиме так гостро. Отож лежав у літеплі, розпластавши руки й ноги і дививсь у туман, створений димом випаленої і вже виплюнутої сигарети, думав про завтрашній ранок, який йому конче хотілося відчути саме так, бо тільки тоді зможе сказати: "Я, мамо, повернувся! Я виконав твого заповіта, хоч витратив на те всю силу, яку мав!" Він скаже блідій, розмитій постаті, яка й досі приходить у його сни: "Не знаю, мамо, як житиму і що залишилося з тої сили, яку мав". Він прошепоче їй, пильно вдивляючись у туман, що поступово його огортатиме: "Але зробив усе, що міг!"

— Все повертається на круги свої! — сказав він голосно і засміявся, бо згадав червону й набурмосену фізіономію Миколи, коли той пер на собі коробку з телевізором.

Тоді подумав, що перестав бути слимаком, який скрізь волочить із собою власну хату, він передав ту достойність Миколі, знав-бо, що квартира, якою він його наділив, навіки приросте йому до горба. Носитиме її на собі з жінкою і з усіма потрухами, з усіма тими цяцьками, на які гордо позиратиме, бо він їх таки здобув; можливо, йому доведеться роздутися ще більше, і це тоді, коли квартира впливе йому в нутро. Отакий він і залишиться: чоловік-коробка, чоловік-квартира, чоловік-телевізор і всі інші красоти побуту — все те поступово іржавітиме й старітиме в ньому. Тут, у оселі, де Іван лежить у чужій ванній і вбирає в тіло м’яке тепло, Микола ще мав щось невиразно своє, але те невиразно своє залишилося в порожньому кузові вантажівки, яка перевозила його монатки. Те Миколине "невиразно своє" вимете ввечері шофер з машини, і воно піде собі за вітром, як пух.

"Ні, — подумав Іван, — різко сідаючи у ванні, аж вода потекла йому з пліч дзюрком — Я не повинен ні про кого погано думати, адже я знайшов собі гавань!"

13

Вони засіли за столом, щедро прикрашеним закусками, які приготували всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок, і пляшками з вином та горілкою найвищих ґатунків, — усе те він купив на решту грошей, що в нього залишились. Тепер він уже був голий, як бубон, і прибутку мав тільки пенсію, але це його турбувало найменше, хоч пенсія мала надійти через півмісяця. Але він задоволено витратив усе до копійочки і мав від того таке відчуття, як той, хто скидає навесні важкого кожуха.

Сидів на чолі столу, довгого старого столу, який належав колись його матері, за ним вони збиралися на вечірні чаювання, навіть відчув аромат сутінків, перемішаних із запахами по-справжньому вміло завареного чаю; посеред білосніжної скатертини вилискував міддю самовар, мати неквапно розрізала цитрину і кекс з родзинками, пекти який вона була велика майстриня. Потім за цим столом довгі роки сидів Микола, наїдався тут по зав’язку і важко йому було з-за нього вилізти.