Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

Люди, які мали найбільше підстав остерігатися його гніву, гучно говорили в його присутності про ті жорстокі несправедливості, жертвою яких він завше був; вони вказували один одному на ті жахливі вади, які спостерігалися в закладах, які найдужче чавили його; вони велемовно описували, як погано він винагороджується за свої злигодні й за свою працю; в такий спосіб вони наповнювали його люттю, намагаючись принести йому полегкість. Говорячи це, я маю на увазі не письменників, а уряд, його головних агентів і найбільш привілейованих.

За тринадцять років до Революції король, роблячи спробу скасувати кріпацтво, у своїх вступних зауваженнях до едикту зазначав таке: «Скрізь, за винятком небагатьох провінцій зі штатами, майже всі шляхи королівства були споруджені задарма найбіднішою частиною наших посполитих. Отже, весь тягар цієї повинності лягав на тих, єдиним багатством яких були руки й для яких шляхи становлять інтерес далеко не першорядної ваги; справді зацікавленими в них є власники, особи майже завше привілейовані, майно яких і зростає в цінності за побудови шляхів. Примушуючи сих бідняків утримувати шляхи, зобов'язуючи їх віддавати свій час і свою працю без винагороди, відбирають у них останню можливість боротися зі злиднями та голодом, аби примусити їх працювати для вигоди багатіїв».

Збираючись водночас скасувати утиски, що їх накладала на робітників система ремісничих корпорацій, проголошували ім'ям короля, «що право на працю — найсвященніше з усіх видів власності; будь-який закон, що завдає йому шкоди, порушує природне право й як такий повинен вважатися недійсним; що взагалі існуючі корпорації суть заклади потворні й деспотичні, плід себелюбства, зажерливості та насильства».

Такі слова були небезпечні; ще небезпечніше було те, що виголошувалися вони намарне. Через кілька місяців відновили й корпорації, й панщину.

Такі промови в уста короля вкладав, подейкують, Тюрґо. Більшість його наступників чинили цілком так само. Повідомляючи своїм посполитим 1780 року, що надбавки до подушного надалі оголошуватимуться шляхом реєстрації, король вирішив за потрібне додати у вигляді пояснення; «Платники, яким і без того докучають клопоти, пов'язані із збиранням подушного, досі не були гарантовані від несподіваних надбавок, тож податок, який сплачує найбідніша частина наших посполитих, зріс куди більше, ніж частка всіх інших». Коли король, аж ніяк ще не зважившись зрівняти всі повинності, замислив упровадити рівність принаймні в тих із них, які вже були загальними, він сказав: «Його Величність сподівається, що багаті люди не матимуть себе за скривджених, коли, бувши приведені до загального зрівняння, лишень почнуть нести таку повинність, яку їм давно треба було б поділити з іншими».

Але особливо в голодні роки справа набувала такого вигляду, буцімто намагалися не стільки допомогти народові в лихові, скільки розпалити його пристрасті. Один інтендант, бажаючи вплинути на співчутливість багатих людей, каже в такому випадку про «несправедливість і нечутливість цих власників, зобов'язаних усім своїм статком праці бідняка, власників, які залишають його помирати з голоду саме тоді, коли він вибивається із сили, аби повідомити цінність їхньому майну». Король, зі свого боку, з цього самого приводу каже: «Його Величність хоче захистити народ від тих хитрощів, які піддають його небезпеці терпіти брак насущного хліба, примушуючи його віддавати свою працю за таку платню, яку багаті дозволять собі йому призначити. Король не потерпить, щоб одна частина населення була принесена в жертву зажерливості іншої частини».

До самого кінця монархії боротьба, яка велася між різними адміністраціями, давала привід до всіляких таких маніфестацій: сторони, які суперничали між собою, не гребували звинувачувати одна одну в народних злигоднях. Це особливо яскраво показало себе в сварці, яка спалахнула 1772 року між Тулузьким парламентом та королем, з приводу вільного ввезення хліба. «Уряд своїми безглуздими заходами ризикує заморити бідняка голодом»,— заявляє цей парламент.

«Честолюбство парламенту й жадібність багатіїв призвели до народного бідування»,— відповідає король. Отже, з того й того боку старанно накидається народові та думка, що в усіх своїх нещастях він завше повинен звинувачувати тих, хто стоїть найвище.

Усе це можна знайти не в таємному листуванні, а в публічних документах, що їх уряд і парламент самі ж друкують і публікують у тисячах примірників. Мимохідь король висловлює на адресу своїх попередників та на свою власну доволі суворі істини. «Державна скарбниця,— сказав він якось,— була обтяжена боргами завдяки марнотратству кількох правлінь. Багато з невідчужуваних доменів наших було продано за нікчемну ціну».— «Ремісничі корпорації,— примушують його сказати в іншому випадку, і в цих словах більше правди, ніж розважливості,— становлять собою переважно продукт фіскальної зажерливості королів».— «Якщо траплялося робити даремні витрати, і якщо подушне надмірно зросло,— зауважує він далі,— то це тому, що фінансове управління, вважаючи збільшення подушного, як негласним, найбільш зручним джерелом, вдавалося саме до нього, хоча багато інших джерел були б менш обтяжливими для наших посполитих».

Усе це говорилося для освіченої публіки, з метою переконати її у корисності певних заходів, що викликали осуд з погляду приватних інтересів. Що ж до народу, то вважалося безперечним, що він слухав, нічого не розуміючи.

Не можна не визнати, що в самій цій доброзичливості полягала значна частка зневаги до тих нещасливців, злигодні яких так щиро хотіли полегшити, й що це трохи схоже на почуття пані дю Шатле, що, як передає секретар Вольтера, не соромилася роздягатися в присутності своїх служників, не вважаючи цілком доведеним той факт, що лакеї — також люди.

І не слід гадати, нібито тільки Людовік XVI чи його міністри говорили тією небезпечною мовою, зразки якої я допіру навів; самі привілейовані, на яких переважно звернений гнів народу, говорять про нього такими самими словами. Слід визнати, що у Франції верхні прошарки суспільства стали цікавитися долею бідного класу раніше, ніж він примусив їх боятися себе; вони почали брати в ньому участь у такий час, коли ще не думали, що його злигодні можуть стати причиною їхньої власної загибелі. Це стає особливо помітним у десятиріччя, що передувало 1789 року: у цей час дається взнаки співчуття до селян, про них постійно ведуть мову, вишукують способи допомогти їм, викривають надуживання, від яких їм найбільше доводиться терпіти, й засуджують ті фіскальні закони, які особливо шкодять їм; але у виявах цього, вельми нового співчуття здебільшого помічається така сама непередбачуваність, яка раніше так довго виявлялася в байдужості до народних злигоднів.

Прочитайте журнали провінційних зборів, скликаних у деяких регіонах Франції 1779 року, а відтак і в усьому королівстві; вивчіть інші публічні документи, що їх залишили ці збори, й ви