Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Олеся сиділа попліч з Ка­зан­це­вим і лед­ве приміча­ла ту фан­тас­тич­ну кра­су лісу; во­на роз­мов­ля­ла з ми­лим і ми­лу­ва­лась йо­го очи­ма, йо­го бро­ва­ми. Тільки що коні вибігли на рівни­ну, - се­ред лісу заг­римів ор­кестр. Оле­ся іздриг­ну­лась; Ка­зан­цев засміявсь.

- Де це грає му­зи­ка? - спи­та­ла Оле­ся.

- Мабуть, ру­сал­ки гра­ють, - во­ни зна­ли, що ти приїдеш гу­ля­ти в ліс, - ска­зав Ка­зан­цев.

Одначе то гра­ли не ру­сал­ки, а гу­са­ри. Під корч­мою заб­ли­ща­ли здо­рові тру­би, за­синіли ря­ди гу­сарів; бідні мос­ка­ли­ки му­си­ли впе­ред пішки ди­ба­ти з тру­ба­ми, щоб по­ба­ви­ти панів. Му­зи­ка роз­бу­ди­ла сон­ний ліс; лу­на роз­ляг­ла­ся по гор­бах, по до­ли­нах, не­на­че за­ра­зом заг­ра­ло десь кілька ор­кестрів, - ефект був ве­ли­кий!

Коні спи­ни­лись ко­ло корч­ми. Усі повс­та­ва­ли з са­нок. Офіце­ри про­си­ли дам до корч­ми, але жод­на да­ма не схотіла йти в корч­му. Пол­ков­ник взяв пол­ков­ни­цю під ру­ку й повів у корч­му; за пол­ков­ни­цею, як вівці за ба­ра­ном, так і по­тяг­лись усі бо­гус­лавські панії.

Корчма бу­ла не­чис­та; дов­гий стіл, довгі ос­ло­ни та лав­ки бу­ли за­ма­зані й чорніли, як зем­ля. Ко­ло по­ро­га сто­яло ба­ри­ло горілки. В прос­торній хаті тхну­ло горілкою, шин­ком. Обідра­ний жид в яр­мулці веш­тав­ся по хаті. Офіце­ри пов­но­си­ли в корч­му си­лу пля­шок з шам­панським та хуст­ки з пи­рож­ним і кон­фе­та­ми. Але дух у корчмі був та­кий про­тив­ний, що всі да­ми по­вис­ка­ку­ва­ли надвір; де­котрі кри­ча­ли, що во­ни мліють, ха­па­лись за вис­ки. Тоді офіце­ри ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми ли­па­ми, що рос­ли за корч­мою: стіл зас­те­ли­ли ска­тер­тею; ко­ло сто­ла пос­та­ви­ли ос­ло­ни й по­нак­ри­ва­ли ки­ли­ма­ми; да­ми посіда­ли кру­гом сто­ла під білою сте­лею інею. За­тич­ки бах­ну­ли: шам­панське по­ли­лось в чар­ки річкою. Ор­кестр заг­рав. Офіце­ри крик­ну­ли віват за здо­ров'я дам, - да­ми му­си­ли ви­пи­ти до дна. Знов за­бах­ка­ли проб­ки, знов по­ли­лось ви­но; ви­пи­ли за здо­ров'я гу­сарів, далі по­ча­ли пи­ти за здо­ров'я пол­ков­ниці, потім за здо­ров'я кож­ної да­ми, - пішла доб­ра сот­ня кар­бо­ванців з офіцерських ки­шень!

Надворі смер­ка­ло. Офіце­ри ку­ри­ли, да­ми за­ку­шу­ва­ли гос­тин­ця­ми. Му­зи­ка гра­ла ве­селі ме­лодії. Гу­лян­ка бу­ла ефект­на, ве­се­ла, хоч і до­ро­га. Всім бу­ло гар­но, ве­се­ло, - ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му; посіда­ли в сан­ки й поїха­ли про­ка­ту­ва­тись далі в ліс.

Небо про­яс­ни­лось; легкі, тонкі хмар­ки летіли пруд­ко, не­на­че літом після за­ли­ви; синє не­бо лед­ве світи­лось че­рез тон­кий ту­ман; місяць об­си­пав лег­ким світом вер­хи лісу. Поїзд летів. Кар­ти­ни міня­лись, ніби де­ко­рації в те­атрі. По­чи­нав­ся ста­рий ду­бо­вий та бе­рес­то­вий ліс. До­ро­га по­ши­лась в гу­ща­ви­ну; ви­сокі де­ре­ва зовсім прик­ри­ли до­ро­гу, що кру­ти­лась не­на­че вузькою стеж­кою, об­ми­на­ла товсті ду­би. В лісі бу­ло по­ночі, тільки чорніли товсті ду­би. Але місяць підняв­ся вго­ру, вий­шов з-за хмар, - і кар­ти­на зміни­лась, - якісь ча­ри роз­ли­ли­ся по лісі!

Тихий світ міся­ця заг­рав по вер­хах дубів, ще вкри­тих лис­том, на кот­ро­му ма­са­ми за­дер­жав­ся вгорі пух­кий сніг, а далі роз­лив­ся по лісі, по ярах, по до­ли­нах, роз­лив­ся в самі да­лекі за­кут­ки, об­лив кож­не де­ре­во, кож­ну гілку; на суч­ках, на роз­ло­жис­то­му гіллі не­на­че хто на­ло­жив про­зо­рої ва­ти. Ти­хий світ лив­ся че­рез сніг, че­рез іній, не­на­че че­рез тон­кий про­зо­рий криш­таль, і об­ли­вав де­ре­ва з вер­ху, з боків най­делікатнішим ма­то­вим блис­ком; од­ни­зу од свіжо­го снігу лив­ся вго­ру ще тихіший, ще делікатніший ма­то­вий світ; усе в лісі бу­ло освіче­не з усіх боків; од де­ре­ва не бу­ло вид­но навіть тіні. Світ був тро­хи си­ню­ва­тий. Ліс став якимсь фан­тас­тич­ним, - зда­ва­лось, ніби то який­сь див­ний за­ча­ро­ва­ний храм, зас­тав­ле­ний тем­ни­ми ко­ло­на­ми, прик­ри­тий нез­ви­чай­ною криш­та­ле­вою покрівлею. Чорні товсті пеньки, прик­риті снігом, бу­ли схожі на ве­ле­тенські гри­би; кущі па­по­роті, дро­ку сто­яли не­на­че квітки в яко­мусь фан­тас­тич­но­му, за­ча­ро­ва­но­му са­ду.

Передні сан­ки да­ле­ко побігли впе­ред. Ка­зан­цев зос­тав­ся з Оле­сею по­за­ду. Ви­но роз­во­ру­ши­ло обох. Оле­ся вп'яла­ся очи­ма в гар­не ли­це Ка­зан­це­ва, освіче­не ма­то­вим світом. Ку­чері йо­го чорніли на вис­ках. Ка­зан­цев взяв Оле­сю за ру­ку й поцілу­вав.

- Чи лю­биш ти ме­не, Оле­сю, так, як я те­бе люб­лю? - спи­тав він над са­мим ву­хом в Олесі.

Олеся зат­ру­си­лась, вхо­пи­ла йо­го ру­ка­ми за що­ки, при­тяг­ла до сво­го ли­ця, вп'яла­ся в йо­го ус­та га­ря­чи­ми ус­та­ми й не­на­че за­мер­ла; во­на тільки приміти­ла, що срібні хвилі де­ре­ва ніби за­гай­да­лись, за­во­ру­ши­лись, і зомліла, й ніби при­рос­ла до м'яких га­ря­чих уст Ка­зан­це­ва, потім зго­дом цілу­ва­ла йо­го в що­ки, в бро­ви, в очі, об­ня­ла йо­го за шию, впа­ла на пле­че й за­ри­да­ла, як ди­ти­на.

- Олесю, чо­го ти пла­чеш? - ще тихіше спи­тав Ка­зан­цев.

- Тим, що те­бе люб­лю. Те­пер тільки я втя­ми­ла, що до цього ча­су ніко­го не ко­ха­ла; мені тільки зда­ва­лось, що я лю­би­ла, але я тільки са­ма се­бе ду­ри­ла. Як ти ме­не пе­рес­та­неш лю­би­ти, я за­ги­ну, вмру, за­па­губ­лю се­бе.

Казанцев тро­хи стри­во­жив­ся; та­ка пал­ка лю­бов тро­хи йо­го зля­ка­ла, - йо­му за­ма­ну­лось тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нудьги, для роз­ва­ги.

Олеся знов ки­ну­лась Ка­зан­це­ву на шию, знов уп'ялась в йо­го ус­та, не­на­че влип­ла, так що йо­му бу­ло важ­ко ди­ха­ти. По­пе­ред їх са­нок задз­веніли дзво­ни­ки, - поїзд вер­тав­ся на­зад. Оле­ся роз­ня­ла ру­ки й сіла на своє місце. Сан­ки шу­га­ли проз їх, як птиці. Ліс аж тріщав од гуч­ної лу­ни. Поїзд по­ка­тав на­зад, і во­ни знов поїха­ли ти­хо, по­волі. Оле­ся при­ту­ли­лась що­кою до ви­ду Ка­зан­це­ва. В лісі ста­ло ти­хо. Білий світ ще ясніше роз­лив­ся по лісі; м'яке повітря про­хо­лод­жу­ва­ло га­ря­че ли­це; фан­тас­тич­ний си­ню­ва­тий світ три­во­жив фан­тазію, бу­див мрії в га­ря­чо­му серці. Оле­ся бу­ла без краю, без міри щас­ли­ва: їй ба­жа­лось їха­ти, летіти без спи­ну, без кінця. Гли­бокі до­ли­ни та за­па­ди­ни в яснім світі міся­ця пе­ре­со­ву­ва­лись, не­на­че гарні де­ко­рації. Оле­ся по­чу­ва­ла, що її сер­це на­ли­лось щас­тям вщерть, що лю­бов за­ли­ла всю її ду­шу, як вес­ня­на во­да за­ли­ває лу­ги та лу­ки. От засвіти­лись вікна в корчмі; з чор­но­го ди­ма­ря вив­ся клуб­ка­ми дим. Корч­ма май­ну­ла пе­ред очи­ма, не­на­че на­мальова­на на кар­тині. До­ро­га знов то за­па­да­ла в до­ли­ни, то підніма­лась вго­ру. Оле­ся нез­чу­лась, як коні вибігли з лісу й убігли в гус­тий бе­рез­няк; че­рез рідкі срібні па­чо­си беріз за­лисніли ніби брильянтові зорі. От сто­ять ду­би, ніби об­ти­кані пе­ра­ми, а он­деч­ки вже світиться в вікнах огонь. Во­ни в'їха­ли в місто.

На ули­цях веш­та­лись лю­ди; в вікнах світив­ся огонь. Олесі зда­лось, що їй снив­ся див­ний, со­лод­кий, як радість, сон; во­на те­пер не­на­че про­ки­ну­лась. Поїзд став пе­ред квар­ти­рою Ка­зан­це­ва. Всі вікна бу­ли яс­но освічені. В хаті заг­рав ор­кестр. Сан­ки тов­пи­лись під до­мом; тов­пи­лась попід вікна­ми си­ла жидків та жи­де­нят. До Ка­зан­це­ва наїха­ли офіце­ри з сіл та місте­чок; зда­ва­лось,