Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

- Чудово, зробіть таку ласку. І можете не поверта­тись. У Голодвірсі судові виконавці будуть вам дуже при­ємним товариством, а мені не доведеться більше пози­чати гроші вашим родичам і дивитися на вашу трагічну міну, яка вже сидить мені в печінках. Хто ви така, щоб тут командувати? У вас нема грошей. Нема й розуму. Ви тут для того, щоб народжувати дітей, а де вони? Лордові Гонту ви набридли, і Джорджева дружина - єдина в на­шій родині, що не бажає вам смерті. Ваш чоловік одру­жився б удруге, якби ви померли.

- Я була б рада померти,- відповіла її милість, і на очах у неї з люті виступили сльози.

- Аякже, вам неодмінно треба показувати свою добро­чесність! Тим часом моя дружина, вже яка свята, зроду, як усім відомо, не зробила жодного гріха, а не заперечує проти зустрічі з моєю молодою приятелькою, місіс Кроулі. Міледі Стайн знає, що інколи видимість свідчить проти найкращих жінок і що людський поговір часто вкриває ганьбою найневинніших із них. Хочете, пані, я розпо­вім вам кілька історійок про леді Голодвірс, вашу матусю?

- Ви можете мене вдарити, сер, або якось інакше скривдити,- мовила леді Гонт.

У його милості завжди поліпшувався настрій, коли він бачив, як дружина й невістка страждають.

- Люба моя Бланш,- сказав він,- я джентльмен і ні­коли не дозволю собі торкнутися жінки інакше, ніж ласкаво. Я тільки хотів виправити невеличку ваду вашої вдачі. Ви, жінки, надміру горді, і вам дуже бракує покірливості, як напевне сказав би леді Стайн патер Моль, коли б він тут був. А пишатися нема чого, ви повинні бути покірні й скромні, мої найдорожчі. Бо ж леді Стайн знає, що ця несправедливо обмовлена, проста, добродушна місіс Кроулі може бути невинна, навіть невинніша за неї саму. Репутація її чоловіка не найкраща, але й не гірша, ніж у Голодвірса, що й грав потроху, і програвав, і, програю­чи, дуже часто не платив, і вас залишив без спадщини, злидаркою на моєму утриманні. Так, місіс Кроулі не дуже значного роду, але вона не гірша за славетного предка нашої Фанні, першого де ля Джонса.

- Гроші, які я внесла в родину, сер...- вигукнула леді Джордж.

- Ви купили собі за них надію, що в майбутньому їх повернете,- понуро сказав маркіз.- Якщо Гонт помре, до вашого чоловіка перейдуть його права, тоді їх успадку­ють ваші сини і, можливо, й дещо крім них. А поки що, любі мої, пишайтеся своїми чеснотами, виставляйте їх напоказ де завгодно, тільки не тут і не переді мною. А що­до репутації місіс Кроулі, то я не буду принижувати ні себе, ні ту чисту, ні в чому невинну жінку хоч би най­меншим натяком на те, що її честь потрібно захищати. І прошу вас прийняти її з великою радістю, як кожного, кого я запрошую до цього дому. Цього дому? - Лорд за­сміявся.- Хто тут господар? І що таке цей дім? Цей храм чеснот належить мені. І коли я запрошу сюди весь Ньюгейт 75 чи весь Бедлам, 76 то й тоді, хай вам... ви зустрінете їх гостинно!

Після цієї гострої промови, однієї з тих, якими лорд Стайн вшановував свій «гарем», коли виявляв там хоч найменшу ознаку» непослуху, пригніченим жінкам зали­шалося тільки скоритись. Леді Гонт написала запрошення, яке вимагав від неї лорд Стайн, і, затаївши в серці жаль і образу, разом із свекрухою завезла місіс Родон візитні картки, що, як ми знаємо, так потішили ту невин­ну жінку.

Адже в Лондоні були родини, які віддали б річний при­буток, щоб доскочити такої честі від цих дам. Наприклад, місіс Фредерік Буллок проповзла б навколішки з Мейфейра до Ломбард-стріт, коли б леді Стайн і леді Гонт чекали на неї в Сіті, щоб підняти її з землі і сказати: «Приїдь до нас у п’ятницю»,- не на один із тих великих, пишних бенкетів у Гонт-гаусі, де бували всі, а на свя­щенну, неприступну, таємничу й чудесну вечірку, куди потрапити вважалося привілеєм, честю і, звичайно, вели­ким щастям.

Сувора, бездоганна красуня леді Гонт посідала дуже високе становище на Ярмарку Суєти, і вишукана ввічли­вість, з якою ставився до неї лорд Стайн, викликала захват у всіх, хто знав його манери; навіть найдоскіпливіші причепи мусили визнати, що він справжній джентльмен і, хоч там що, має шляхетне серце.

Щоб дати відсіч спільному ворогові, дами з Гонт-гауса покликали на допомогу леді Голодвірс. Одна з карет леді Гонт вирушила на Гілл-стріт по її милість матінку, бо всі екіпажі цієї дами були в руках судових виконавців; ходили чутки, що навіть коштовності та вбрання захо­пили ті невблаганні ізраїльтяни. Заволоділи вони й зам­ком Голодвірс з усіма його дорогими картинами, меблями й раритетами: чудовими Ван-Дейками, шляхетними кар­тинами Рейнольдса, гарними, але неглибокими портретами Лоренса, які тридцять років тому цінували так само ви­соко, як твори справжніх геніїв, незрівнянним «Танком німфи» Канови, для якого позувала молодою сама леді Голодвірс - тоді осяйна красуня, в ореолі багатства і сла­ви, а тепер беззуба, лиса стара баба, жалюгідна, витерта шматина з колись розкішних шат. Її чоловік, що на портреті Лоренса тієї пори в мундирі полковника осотріських добровольців вимахує шаблею на тлі фасаду Голодвірського замку, був тепер висохлим, кістлявим дідом у дов­гополому сюртуці й перуці à la Brutus, 77 що вдень зде­більшого вештався біля Грейз-інн 78 і самотою обідав у сво­єму клубі. Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замо­лоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцні­шим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став уде­сятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п’ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри - старий, подоланий, зламаний банкрут. Він забор­гував Стайнові надто багато грошей, тому не мав вели­кого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Гонт, чому батько не приходить до неї.

- Його не було в нас уже чотири місяці,- не раз ка­зав-лорд Стайн.- Я завжди знаю зі своєї чекової книж­ки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі