Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— Прошу! — промовив лейтенант, пропускаючи поперед себе Юрка.

За хлопцем в підземелля зайшов Вершина, поставив брилу на місце, подав Юрку ліхтар:

— Потримай, а я перевзуюся! Позавчора за ніч відміряв кілометрів п'ятдесят, а під селом натрапив на засідку, тож довелося побігати по болоту, як тому зайцю, заплутувати сліди. Дуже натер ногу.

У підземеллі стояли порожні ящики. Їх ще на початку ворожої окупації занесли з фашистського складу Юрко та Вовка. В тих ящиках рівними рядками були складені новенькі автомати, щойно виготовлені, змащені жовтим мастилом.

Лейтенант сів на ящик, поволі стягнув чобіт, заходився перебинтовувати натерту ногу.

Юрко підняв ліхтар, уважно оглянув масивні кам'яні «двері». Вони нічим не відрізнялися від грубезної стіни, вирубаної колись під землею давніми майстрами. І тільки як дуже вже придивишся — то можна помітити ледь видиму смужку, що окреслює їх.

Про вхід до підземелля нагадують також пофарбовані сірою фарбою мідні блискітки. Їх тут близько сотні, вони вмонтовані в камінь рівними рядами.

«Яка ж таємна сила, — подумав Юрко, — повертає важку кам'яну брилу, примушує її слухняно виконувати повеління мідних зірочок? Давні майстри нічого не знали про електрику, яка б рухала ці дивовижні потайні пристрої. І все ж вони, ці пристрої, існують, безвідмовно діють на протязі багатьох років. Надійно, на совість працювали давні майстри-будівельники. Як же все-таки діють ці таємничі мідні зірочки? Яка сила приводить в рух загадкову машинерію?»

Юрко пригадав, як років п'ять тому зіпсувався механізм в бабусиній мідній скрині. Кришка її опустилася і більше не відчинялася. Даремно бабуся натискала на мідні блискітки, намагаючись відкрити мідну скарбницю.

Скриню можна було б відкрити, підваживши віко ломом, але тоді зовсім вийшов би з ладу дивовижний замок, змайстрований колись батьком бабусі Улити. А мідна скриня була єдина пам'ять про батька, якого вона дуже любила.

Бабуся звеліла тату піти в село Бережівку і покликати двоюрідного племінника дядька Онисима. Він працював механіком на цукроварні і вважався майстром на всі руки. Дядько Онисим розібрав бабусину скриню, як кажуть, до останнього гвинтика. Виявилося, що вона мала подвійне дно та подвійні стіни, заповнені сталевими пружинами, важелями, мідними дротиками. Особливо багато пружин та дротиків було на днищі скрині.

Довго порався біля тих механізмів дядько Онисим. Почистив, промив гасом пружини, важелі, змастив їх мастилом, поз'єднував мідне мереживо дротин, склав докупи днища, стінки — і давній пристрій знову запрацював. Віко скрині плавно піднімалося й опускалося — досить було натиснути на потрібні мідні зірочки. Жаль, що тоді Юрко не придивився уважніше до тих механізмів, не збагнув їхньої дії. Тільки як же він міг розібратися в тих пружинах та важелях, як йому на той час ще не було й одинадцяти років. Він і зараз би не зумів розібратися в цьому хитромудрому металевому плетиві.

Міг би про ті механізми розповісти дядько Онисим, пояснити дію мідних зірочок, а може, розгадав би й таємницю «ромбиків» та «кружалець», якби зараз був у селі. Ще на початку війни його мобілізували, і від нього надійшов один лист з Харкова, в якому він повідомляв, що служить в інженерних військах, працює по спеціальності. Дома лишилася його дружина, три дочки і два сини. Менший син, одноліток Юрка, змалку захоплювався механікою і самотужки відремонтував стару музикальну шкатулку, яка вигравала веселі, бравурні марші.

Лейтенант перевзувся, піднявся з ящика, полегшено зітхнув:

— От ми й дома. Звик я до цього підземелля. Відчуваю себе тут у повній безпеці, бо знаю, що ніякі фашисти неспроможні проникнути в кам'яний лабіринт. І найбільше мені подобається кімната Червоної красуні. Яка тут чудова бібліотека! Є книги, видані ще за життя Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Шевченка. Там ми й поговоримо.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної красуні, засвітив лампу, стомлено сів на диван.

У кімнаті Червоної красуні все лишилося без змін. Під кам'яною розмальованою стіною вишикувалися рожеві шафи. За склом тьмяно виблискували позолочені корінці книг. Над столом осяйна кришталева люстра. Прозорі підвіски на ній полум'яніли, переливалися барвистими кольорами, нагадували веселу, весняну райдугу. Хлопець підійшов до портрета Червоної красуні, пильно поглянув на лице зажуреної дівчини. Правду говорив недавно чередник дід Матвій. У волошковому вінку видніються в кожній квітці мідні блискітки, але вони зовсім інші, ніж у Зоряній кімнаті. Там — трикутники, а тут мідні ромбики. І вони не діють, не пускають в глиб підземелля. Хитромудрі замки поставили давні майстри. І нікому поки що не пощастило розгадати їх таємницю.

— Не хоче красуня пускати нас до своїх скарбів, — невесело пожартував лейтенант, — гарну вартову поставив пан Хоткевич — мовчазну й непідкупну. Думаю, що тут діє якась інша система. А яка — ніхто не вгадає. Нічого нового не розповіли нам і давні пергаменти, хоча тепер ми можемо потрапити в підземний хід, що веде в палац з Гаркушиного косогору. А це для нас теж неабияка знахідка. Незабаром підемо і оглянемо цей підземний хід.

— Коли? — вхопився Юрко.

— Як знищимо склади на Татарському острові, —відповів Вершина.

— Цікаво буде глянути, — промовив Юрко, дивлячись на волошковий вінок Червоної красуні, — це ж там, розповідають люди, стоять на варті залізні воїни.

Лейтенант підійшов до Юрка.

— Спасибі за розмову з Шредером. При першій же можливості зведеш його із Святим. Хай зустрінуться у вас, так краще буде, бо можуть піти розмови, чого це німець до батюшки навідувався. Облиш свої мідні блискітки, сідай до столу, поговоримо. Може, почуємо, які відомості привезе нам цей групенфюрер Дітмар. Певен, що має відбутися важлива розмова. І будемо сподіватися, що вестиметься вона в Зоряній кімнаті, а чи зрозумієш ти їх говірку — невідомо.

Юрко з жалем поглянув на волошковий вінок, на зажурене обличчя дівчини, на мідні «ромбики», сів за стіл.

— Пощастило нам з Шредером, — задоволено зауважив лейтенант, — а як буде з Дітмаром — побачимо. І тут будемо сподіватися на успіх. Недаремно ж люди кажуть, що в своїй хаті і стіни допомагають, а в своєму саду кожна гілочка господаря захищає. А тепер признайся: страшно було починати розмову з цим Шредером?