Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

кожною хвилиною, бо рівень води підіймався з жахливою швидкістю.

— А щоб тобі… — вилаявся боцман, намагаючись перекричати шум води. — Ми не встигаємо вибратися з яру!

— Спробуймо видертися на пагорб, — порадив Томек.

Стіни ущелини були дуже стрімкі, а темрява не давала змоги знайти зручне місце, де можна було б видертися на гору. Вода сягала вже Томекові до пояса. Нарешті боцманові вдалося знайти більш пологий схил. Спочатку він допоміг Томекові вибратися на безпечне місце, а потім подумав про себе. Кинув сід ла на землю. Сів поряд із Томеком і запитав:

— Ну й що, пане Стшелецький? Ми розсихалися без води, як старі бочки, а тепер трохи не втопилися в річці.

— Ваша правда, в Австралії навіть гратися не можна без перешкод. Тут усе відбувається навпаки. Хтось казав, що тут не вистачає води… — пробурчав Томек. — Дивна країна… Про всяк випадок не називайте мене більше іменем покійного мандрівника.

Забобонний боцман негайно замовк. Їхню небезпеку посилювали блискавки, які розривали чорні хмари. Степом перекочувався глухий гуркіт грому. Дощ лив без перерви, як із відра. Гарячий північно-західний вітер відчайдушно змагався з бурею, що насувалася з півдня.

Безталанні мисливці спочатку зраділи зливі. Струмені дощу охолодили спеку й дали змогу вгамувати спрагу. Незабаром, проте, сильний вітер, що жбурляв потоками води, став нестерпним. Треба було шукати відповідного сховища.

Томек і боцман навпомацки рушили вперед. Сковзали по розмоклій землі, падали й нарешті присіли за великим каменем, який хоч трохи затуляв їх від прямих ударів вітру. Буря з блискавками й громом тривала аж до ранку. Перед самим сходом сонця запанувала коротка тиша. Томек і боцман із полегкістю й радістю зустріли величезне пекуче сонце, яке піднялося над обрієм.

XV
«ІДІТЬ ЗВІДСИ ГЕТЬ, НЕГАЙНО!»

Після ночі, повної несподіваних пригод, настав гарячий, сонячний день. Виснажені мисливці провели вирішальну нараду. Вони ухвалили облишити пошуки коней, які втекли, бо важко було передбачити, що з ними трапилося. Можливо, їх у степу зжерли хижі динго, а може, коні самі повернулися до табору? В останньому випадку можна було сподіватися на допомогу друзів, які напевно відразу розпочали пошуки зниклих товаришів.

— Так чи так ми повинні розраховувати тільки на себе, — сказав боцман. — Краще давай з’їмо зараз останню консерву, а тоді перше, ніж вирушати в дорогу, трохи подрімаємо, щоб набратися сил для продовження походу.

— Гадаю, треба прислухатися до вашої поради, — згодився Томек. — Розкладімо одяг на сонці, щоб він висох, поки ми відпочиватимемо. Я страшенно втомився й хочу спати…

Вони лягли спати в тіні, яка падала від великої скелі. Прокинулися ще до полудня. Незважаючи на те, що сонце пекло немилосердно, приготувалися в дорогу. Боцман зв’язав двоє сідел арканом і закинув їх собі на плечі, Томек вирішив нести зброю. Мисливці швидко вийшли з яру у відкритий степ. Ні на мить не завагавшись, подалися вздовж пасма пагорбів на південь.

Декілька годин ішли майже без перепочинку. По дорозі вони не наткнулися на жоден слід своїх коней, ані на сліди будь-яких диких тварин. Скільки сягало око, перед ними лежав пожовклий степ, а по безхмарному небу пекуче сонце посувалося щораз далі на захід. Голодні Томек і боцман відчували велику втому. Вони ледве волочили ноги, спотикаючись об кротовиння; врешті боцман не витримав, кинув сідла на землю й, сівши на них, прохарчав:

— Треба відпочити! Я весь спітнів вед цієї спеки.

— Наші, мабуть, ще й не почали нас шукати, — стурбовано сказав Томек, сідаючи поряд із боцманом. — Я порізав ноги гострою травою, а тут нічого не видно, тільки степ і степ.

— У мене кишки марша грають від голоду, тому й сил немає, — відповів боцман. — Крім того, любе сонечко знову починає припікати.

— А чи далеко нам іще йти?

— За моїми розрахунками, ми знаходимось на відстані півтора дні ходу від табору. Але на голодний шлунок ми не дійдемо так швидко.

— Де тепер можуть бути наші коні?

— А хто їх знає! Злива змила будь-які сліди. Але що нам допоможуть наші бідкання? Відпочинемо до заходу сонця, а вночі рушимо далі. Південний Хрест буде нашим дороговказом.

— Як добре, що ви знаєте астрономію! — зрадів Томек. — Принаймні не заблукаємо. Я сам нізащо не знайшов би дороги до табору.

Боцман почав пояснювати йому правила визначення напрямку вночі розташуванням зірок, а вдень — за сонцем. Тільки перед заходом сонця вони рушили в дорогу. Добрий боцман, важко зітхнувши, знову закинув сідла собі на плечі. До табору було ще далеко. Чи зуміють вони пройти цей шлях, перш ніж Томека цілком покинуть сили?

Вони йшли далі на південь уздовж пасма кам’яних пагорбів. Час від часу боцман сходив на один із них з надією побачити відблиски вогнища на якій-небудь стоянці тубільців. Проте всі його зусилля були даремними. Темну ніч освітлювали лише зірки, що виблискували на небі. Двічі вони чули поблизу виття динго, але тепер боцман і Томек слухали його з почуттям полегкості. Усвідомлення того, що в цій пустелі крім них, є ще живі істоти, додавало їм відваги.

— Якщо тут динго не здихають з голоду, то й ми знайдемо чимось поживитися, — мовив боцман. — Треба тільки за дня зійти на високий пагорб і як слід роздивитися навколо. Можливо, нам удасться підстрелити кенгуру? Хоча й волокниста ця печеня, та все-таки краще, ніж нічого.

— Така печеня з кенгуру дуже добра, тому що відразу не можна її з’їсти, — додав Томек.

Так розмовляючи, вони йшли цілу ніч. Уранці боцман переконався, що Томек уже зовсім вибився із сил. Треба було негайно дістати щось поїсти. Він почав шукати зручного пункту для спостереження. Незабаром помітив дуже високий пагорб. Вони відразу попрямували до нього. Ледве опинилися на його вершині, як Томек радісно закричав:

— Ми врятовані! Он поселення тубільців! — вигукнув він.

— Ну що ж, уважай — ми дісталися до порту, —