Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— Ми — друзі, і я нізащо не погоджуся, щоб ви терпіли голод та спрагу через мене, — серйозно мовив Томек. — Адже мені треба їсти менше від вас, бо я набагато молодший.

Знову настала спекотна, виснажлива ніч. Друзі довго не могли заснути. Коні, які потерпали від спраги, поводилися дуже неспокійно. Мисливці лежали, думаючи про те, яку тривогу, мабуть, спричинила їхня невдала прогулянка. Вони були переконані, що піщана буря примусила також Вільмовського перервати полювання. До цього часу його напевно вже повідомили про відсутність Томека та Новицького на фермі. Немає жодного сумніву, що вони негайно почали розшук. Пригнічені невеселими думками, друзі зрештою поринули в неспокійну дрімоту.

Іржання коней і тупіт копит раптово перервали їхній сон. У цю ж хвилину вони почули протяжне виття й миттю підхопились на ноги.

— Динго! Прокляті динго! — крикнув боцман, хапаючи карабін. Та перш ніж вони встигли дістати зброю, загорнену в сорочку, у яру відбулась коротка, запекла боротьба. Коні, налякані нападом голодного динго, вирвали з землі кущі, до яких були прив’язані арканами. Коли боцман і Томек підбігли до них, побачили, що ті коні панічно помчали в степ. Раптом сильна блискавка розпанахала чорний небокрай. При її світлі боцман побачив довгу тінь, що сунула за кіньми. Швидко завів карабін і вистрілив. Протяжне скавучання динго кілька разів відбилося луною від кам’яних стін.

— Влучив! Влучив! — вигукнув Томек.

Вони побігли в напрямку, звідки долинало виття динго. Боцман одним пострілом добив його. Вони відразу подалися на пошуки коней. Після півгодинного важкого блукання вони опинилися в кінці яру, де починався голий степ. Палючий вітер із подвоєною силою жбурнув їм в обличчя хмару піску. Коней ніде не було видно, навіть при світлі блискавок.

— Повертаймося до яру, — сказав боцман хрипким голосом. — Нам тут нічого робити. Коней все одно не знайдемо, а ці блискавки нічого доброго не віщують.

Мовчки вони повернулися до яру. Втрата коней дуже гнітила боцмана. До табору було близько двох днів їзди верхи. Як же повернутися туди без коней, їжі та води? Що буде з хлопцем? Адже останні пригоди вкрай виснажили його сили. Обидва вони не витримають без води, навіть якщо піщана буря невдовзі вщухне. Боцман був дуже пригнічений і не знав, чим потішити свого молодого товариша.

Але Томек не чекав розради. У той час, коли боцман розмірковував над тим, чим би його підтримати, Томек вирішив підбадьорити свого опікуна. Тому перший перервав мовчання й сказав:

— У мене чудова ідея. Замість того, щоб журитися втратою коней, давайте пограємося в Стшелецького.

— Що з тобою, хлопче? — стурбувався боцман, подумавши, що хлопець марить від спеки.

— Зі мною все гаразд, — відповів Томек. — Гадаю, якщо ми чим-небудь займемося, то перестанемо думати про наше становище.

— Хіба можна про це не думати! — зітхнув боцман.

— Можна, можна, треба тільки захотіти, — твердо сказав Томек. — Будемо гратися в Стшелецького!

— Що ж це за гра така? — запитав боцман, щоб у цей важкий момент не позбавити хлопця задоволення.

— Я буду Стшелецьким, а ви дідусем пана Бентлі. Ми тепер перебуваємо в густому скребі. Ми застрелили коней, щоб вони не мучилися від спраги.

— Гаразд, мій пане Стшелецький. Шкап уже зарізано й що далі?

— Перечекаємо бурю й підемо на південь до Порт-Філліпа. Наш табір буде називатися Порт- Філліпом.

— А ми туди дійдемо без їжі й води? — сумно запитав боцман.

— Це дуже добре, що в нас немає води. Нас повинні мучити й голод, і спрага. Інакше гра нічого не варта. Я зараз навіть викину останню невелику консерву, щоб нас ніщо не спокушало. Як голод, то голод!

— Не так суворо, братику! — енергійно заперечив боцман. — Граймося, але без викидання консерви!

— Ну що ж, зрештою, консерва може залишитися. А тепер лягаймо спати. Можливо, швидше мине час, поки вщухне піщана буря, — запропонував Томек.

— Годиться! Хто спить, той не думає й відновлює сили, — похвалив боцман Томека, втішений добрим самопочуттям хлопця.

Вони лягли, поклавши голови на сідла. Заплющили стомлені очі. Моряк був радий, що його молодий товариш не усвідомлює загрозливого становища, а там часом Томек, ховаючи обличчя перед другом, мовчки ковтав сльози. Він боявся смерті від голоду та спраги, із сумом згадував батька, який, не зважаючи на піщану бурю, уже напевно кинувся на пошуки.

«Як тільки вщухне гарячий вітер, ми пішки підемо до табору, — вирішив він про себе. — О, якби тут були батько чи Смуга!»

Нарешті втома взяла гору над сумними думками. Сон стулив йому повіки, але навіть уві сні його мучила тривога. Приснилась страшна буря на морі. Сліпучі блискавки панахали небо, били громи… «Алігатор» щохвилини заливали величезні хвилі.

Томек стояв на палубі й віддавав накази переляканому екіпажеві. Аж раптом величезна хвиля накрила палубу, й судно зникло в морській глибині. Він хотів кричати, але вода залила йому рот…

Він прокинувся, відчувши, що його тягнуть за руку. Страшний сон відразу розвіявся. Але шум хвиль не припинявся. Навіть сідло, яке заміняло подушку, було мокре, а по обличчю Томека текла вода.

«Боже мій, я збожеволів від спраги!» — злякано подумав Томек.

Нараз він почув гучні слова боцмана:

— Уставай, братику! Проклята країна! Щойно в нас язики висихали від спраги, а тепер нам загрожує утоплення. Ми перебуваємо в руслі якоїсь висохлої річки. Тікаймо звідси, бо потопимось, як щури!

Томек остаточно прокинувся зі сну. Отже, це справді шуміла вода! У них тепер ціла річка води. Але часу на зайві балачки не було. Боцман подав йому штуцер і свій карабін.

— Бери пукавки, а я візьму сідла! — крикнув він. — Тікаймо звідси якомога швидше! Чуєш, як вода шумить яром?

Томек схопив свій одяг і швидко рушив за боцманом, який ніс на плечах сідла. Під ногами в них захлюпотіла вода. Дощові струмені приємно охолоджували розгарячілі тіла. Але небезпека наростала з