Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Боцман не помилявся. Із заходу до них сунув густий туман. Тепер він із трьох боків швидко наближався до вершників. Це з глибини континенту гарячий вітер ніс хмару дрібненької, червонуватої пилюки. Тільки-но піщана буря захопила двох мисливців-невдах, вони відразу зрозуміли своє становище. Дрібна пилюка засліплювала коней, засипала вершникам очі, набивалась у ніс, вуха, проникала через одяг до тіла. Коні почали від жаху й натуга хропти. Червонуваті хмари пилюки затягли все небо. Степ огорнув морок. Раптом стало важко дихати. Різкий порив гарячого вихору вдарив по вершниках і конях.

— Гайда за ему, якщо хочемо вийти звідси живими! — крикнув боцман і, припавши до гриви коня, міцно вдарив його арканом.

Та це було зайвим. Коні, немов зрозумівши увесь жах становища, вихором помчали в бік пагорбів, серед яких зникли швидконогі ему.

Страшний неспокій охопив боцмана. На морі він почувався як удома. Знав, що треба робити під час шторму, умів боротися з циклонами й тайфунами, але зовсім не знав, як урятувати себе й хлопця від смертельної небезпеки, яку несла з собою пилюка, що її гнав вітер із глибини Центральної Австралії.

Тим часом коні з неймовірними труднощами наближались до пагорбів. Гаряча пилюка вихорилась у повітрі, змушувала людей і тварин заплющувати очі, коні щохвилини спотикалися на твердій, потрісканій від спеки землі. Але через деякий час коні стали бігти рівніше й швидше. Боцман розплющив очі. На превелику свою радість, він констатував, що вони опинилися в невеликому яру, який трохи захищав їх від настирливої пилюки, гнаної вітром. Боцман став заспокоювати свого товариша:

— Ну, братику, не журись! Мабуть, зупинимося тут під скелею й перечекаємо бурю. Погано, що з нами немає твого батька або хоча б Бентлі. Вони принаймні знали б, що робити в такій ситуації.

— А пан Смуга? — запитав Томек тремтячим голосом, витираючи почервонілі очі.

— Навіщо він тобі? — нетерпляче запитав боцман..

— Мені просто цікаво, чи знав би він, що зараз треба робити.

— О, він, звичайно, відразу відчув би, де собака заритий, — відповів боцман похмуро.

— А ви хіба не знали?

— Так, братику, про що тут багато говорити! Признаюся — не знав! Найкраще, мабуть, буде перечекати бурю в цьому яру.

— Ваша правда, ми повинні перечекати цю бурю тут, — погодився Томек. — Мені доводилось читати, що піщані бурі в Сахарі інколи засипають цілі каравани. Найкраще було б знайти якусь печеру. У мене повні очі й рот пилюки. До того ж, тут гаряче й душно. Я гадаю, що Стьорт загинув би тут від спеки та спраги.

Боцман перестав витирати очі хустинкою й з тривогою запитав:

— А хто він такий той Стьорт?

— Один з австралійських першовідкривачів. Мені про нього розповідав Бентлі. Стьорт навіть причесатися не міг, тому що рогові гребінці полопалися від спеки. На щастя, у мене металевий гребінець!

— А що трапилось із цим мандрівником?

— Йому загрожувала сліпота, й він згодом помер від виснаження, — пояснив Томек.

— Тьфу, до лихої години! Гарна мені втіха!

— Шкода, що вже немає в живих нашого славетного мандрівника, — вів далі хлопець. — Той напевно зумів би довести нас до табору.

— Кого це ти знову вигадав?

— Я кажу про Павела Стшелецького.

— Припини згадувати всіх мерців, — сердито урвав його трохи забобонний моряк. — Цим ти можеш накликати на нас біду.

— Не бійтеся, з нами нічого не трапиться!

— Ти в цьому впевнений?

— А ви хіба забули про ворожбита з Порт-Саїда? Він мене не застерігав перед піщаною бурею, отже, з нами нічого не трапиться. Мені цікаво лише, що він мав на увазі, коли казав, що я знайду те, чого інші даремно шукатимуть.

— Це пророцтво трохи справдилось, — із посмішкою зауважив боцман. — Він тобі пророкував одного друга, а ти маєш уже аж трьох.

— Це правда! Я бачу, що ви пам’ятаєте те пророцтво. Крім того, ворожбит казав, що мій друг ніколи не вимовить жодного слова. Якщо ви після цієї піщаної бурі втратите голос, то його пророцтво справдиться до кінця.

— Не всякий сон збувається, голубе мій. Я пам’ятаю лише добрі віщування, а в погані не вірю, — відповів боцман, намагаючись здаватися бадьорим, хоча не був у захваті від слів свого товариша.

Розмовляючи, він оглядав вузький яр у пошуках безпечної схованки. Нарешті він побачив глибоку нішу в прямовисній стіні.

— Тут ми кинемо якір і перечекаємо піщану бурю, — сказав боцман, зупиняючи втомленого коня.

Вершники швидко зняли сідла з коней і прив’язали їх арканами до кущів. Потім, роздягнувшись майже догола, посідали на гарячій землі й притулились до скелі, яка досить добре захищала їх від гарячого вихору та в’їдливої пилюки. Страшенна спека й утома після гонитви за ему зморили Томека, і він, поклавши голову на сідло, незабаром заснув. Тепер боцманові не треба було приховувати своєї тривоги. Він ретельно витер хустинкою натомлені очі й сорочкою закутав свій карабін та штуцер Томека, щоб уберегти зброю від червоної пилюки. Зробивши це, боцман ліг на гарячу землю й почав розмірковувати над тим, як вийти а неприємного становища, у якому він опинився разом із хлопцем, котрого доручили його опіці.

Час минав. Хмари червонуватої пилюки, гнані гарячим вітром, повили степ сірим туманом. Поступово споночіло. Зірки ледве виднілися крізь туман і «давалися маленькими, тьмяними вогниками.

Ранок, що настав, не приніс змін. Боцман розділив залишки води між спраглими кіньми. На деякий час вони заспокоїлись. Полягали на землю під прямовисною стіною яру, заховавши голови від набридливої пилюки. Мисливців також мучила спрага. Томекові манірки давно вже спорожніли, а в боцмана залишалося не більше склянки чаю з ромом. Час від часу він пропонував хлопцеві ковтнути кілька краплин, але сам не зазирав до манірки вже багато годин.

Томек виявився добрим товаришем у нещасті.

Сам розподіляв рештки їжі, не скаржився на голод і спрагу й