Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно! Навіщо ти так лаєшся, краєш моє бідолашне інтелігентне серце?

— Що! — вигукне вона і навіть похлинеться від обурення. — Та який стосунок ти маєш до інтелігенції?!

Що вона далі скаже, нелегко вгадати. Щось отруйне і шкідливе. Вона за словом у кишеню не лізе. Ні в кишеню, ні в словник. Більш того, вона сама могла б миттєво укласти «Словник лайливих слів і висловів трудової інтелігенції та селянства» будь-якої області чи краю нашої безмежної Батьківщини. Та байдуже, нехай лається. У мене також є для неї сюрприз.

Отож, вона заходить. І справді:

— Що, горе родинне, знову на жердинці сидиш? Півник Куриханович! Усе б життя тобі дурня корчити!

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно! Навіщо ти так лаєшся, краєш моє бідолашне ІНТЕЛІГЕНТНЕ серце! Адже ми — справжні ІНТЕЛІГЕНТИ — просто хворіємо від усіляких грубощів.

— Що! Що! — кричить бабуся. — Та який стосунок ти маєш до інтелігенції? Писати, рахувати вивчився. До інституту п'ять років ходив по вечорах?! З ліфтершею вітаєшся?!

— По-твоєму, цього замало?

— Для тебе більше ніж досить! Ех ти, пітекантроп од інтелігенції!

Авжеж, вона може укласти словник лайливих слів і висловів. І не просто словник, а зразу видання друге, поліпшене і доповнене.

— Гаразд, Віро Петрівно, а з кого мені брати приклад? Хто є зразком інтелігентності у нашому великому обласному місті?

Бабуся відповіла:

— Коли б володіла не двома мовами, а п'ятьма… Закінчила б два інститути, а не один… і зробила б втричі більше корисного для людей, отоді приклад був би поруч.

— Ось тоді, бабусю, ти не робила б мені зауважень. (Пауза.) Та все одно дякую за лекцію. Мій запас знань у цій галузі збільшився вдвічі. Тепер мені значно легше морочити людям голову і удавати з себе те, чого ти, бабусю, так і не досягла.

— Тьху ти! — сказала вона.

— А можна, бабуню, додаткове запитаннячко? Скажи ти мені, моя дорогоцінна, чи повинна інтелігентна людина бути спостережливою?

Замість відповіді вона пильним поглядом обвела стіни. А на стінах мерехтіли плакати:

«Зменшимо лайливість, збільшимо усміхненість!»

Геть котлетопідгорання!»

«Піднімемо підмітання на небувалу височінь!»

— Це ще на яку таку височінь? — запитала бачуся. — Може, нам стелі підмітати?

— Навіщо стелі? Он на полицях скільки пилюки лежить.

— Гаразд, — погодилась бабуся. — Але якщо я ще щось про котлетопідгорання почую, доведеться гобі їдальньовідвідування підвищувати. — І вона попрямувала до дверей.

Зупинись, бабусю, — гукнув я, — зачекай. Ось прочитай це. — Я простягнув їй нижченаведений документ:

Головному редактору Циркконцерту тов. Тихомирову А. С. від клоуна Івана Шубовстя. Копія до обласної газети.

ЗАЯВА

Оскільки ви анітрохи не тямите у специфіці нирку, позбавлені почуття гумору, боїтесь усього незвичного, тобто класично не відповідаєте своєму місцю, пропоную Вам подати заяву про звільнений л роботи за власним бажанням.

Наша діяльність завдала чимало шкоди нам і глядачам. Вам доцільніше завідувати матеріальними цінностями або протипожежною безпекою. Я зі свого боку обіцяю підшукати таке місце. Причому Ви майже нічого не втратите в зарплаті.

Травень. Циркконцерт.

Клоун Іван Шубовсть».

Зараз я поясню, звідки взявся цей дивний папірець. За фахом я — Іван Шубовсть. Прізвище моє — клоун. Тобто навпаки. І нині я перебуваю у глибокому конфлікті з Тихомировим Анатолієм Сергійовичем.

У кожній організації нашого типу звичайно верховодять три особи. Це — директор, головний режисер і редактор. Директор відповідає за всю організацію в цілому. Редактор — за репертуар, тобто за все те, що проголошується зі сцени. А головний режисер ставить програми і спектаклі.

Посади ці приблизно рівнозначні, і в кожній видовищній справі командує звичайно та особа з трьох, яка досвідченіша, енергійніша і наполегливіша.

Анатолій Сергійович Тихомиров — новачок. Направлений до нас із центру. Із спортивної організації. Він загалом молодий. Але орудує усім. Вірніше, заважає усьому. Якщо у нас вийшло щось вдало в цирку чи на естраді, значить, він просто недопильнував, не встиг зіпсувати чи заборонити.

Його головна теза: «Ми працюємо не для глядачів, а для керівництва». З одного боку це жарт, а з другого — майже вказівка."Для чого нам нові номери? Поки є місця, де ще не бачили старих. Треба міняти не репертуар, а глядачів. Не вихоплюйтесь! Працюймо спокійно, за давнім звичаєм, як діди й батьки…»

Зайшов я до нього у відділ три тижні тому.

— Я оповідання приніс. У газеті знайшов. Про сучасного Діогена. Хочу сценку зробити.

— Про що оповідання?

— Там один муж бочку знайшов і вирішив залізти в неї, аби спокійно поміркувати. А йому все заважали. «Навіщо бочку вкрав? А якщо до нас іноземці завітають, побачать, що в тебе квартири нема? Ану вилазь!»

— А ти тут при чому?

— Я бочку на сцену викочу. Залізу в неї, а шнрехшталмейстер діставатиме мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що у нас іноді Діогенам життя на дають. Повчальників надто багато розвелось.

Тут втрутилась заступниця Тихомирова, Кічалова Марина Вікторівна. На перші дві секунди — миловидна жінка з великими зубами.

— Якщо ви клоун, налийте води в бочку і сидіть там. А в Діогенів гратись нічого. На арені це блюзнірство.

— Та це ж просто жарт!

— Нічого собі