Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

з каменем. А як почує й прибіжить піп чи Стефа? Та нехай… Головне — вирватися з цієї пастки».

Кинувся до свого кутка, вхопив рюкзака. Намацав дві гранати. Глянув на стелю. Перекриття в бункері з соснових дощок уже почорніло, де-не-де підгнило. «Завалиться! І мене завалить, поховає навіки. Над тими дошками більше як півметра землі. А коли стати в траншею, що веде до відхожого місця? Там вужче, там перекриття витримає. Тоді все те рухне на підлогу, і шлях нагору буде відкрито…»

Не гаючи часу, взявся до справи. Приладнав під лядою гранати, прив'язав до запалів шворку так, щоб водночас висмикнути з них чеки. «Краще б брусок толу: і осколків не було б, і вибух його діє в бік найбільшого опору», — майнула думка. Одвів кінці шворок до траншеї, на мить замислився. «Так, куди заховати рацію? А навіщо її ховати? Чи знадобиться вона мені там, нагорі? От кодову книжку, таблицю позивних й таке інше забрати треба…»

Вибух ударив Андрієві в груди, збив із ніг, присипав землею. У вуха ніби хто встромив ножі й крутив ними, доколупуючись до мозку. Дзвеніло, гуло, шипіло, неначе злива за шибкою. Спробував встати — непросто. Довелося вигрібати з-під каменя землю й визволяти звідти ноги. А заледве видобувшись з ями, побачив, що схрон завалився, наче гадюче кубло. Прочинив браму, визирнув із повітки — нікого. Ніч зоряна. У попа не світиться. «Мабуть, спить, а може, всеношну править…» Перебіг подвір'я, перемахнув через паркан і опинився на вулиці.

Ніде ні вогника, ні живої душі, тільки собаки валують, ніби на дальньому кутку, а може, й де ближче, бо чув погано. З обох вух по шиї стікала кров. З носа теж текло, аж солоно в роті. В голові паморочилось. Однак на те не зважав, пересилив млость і, пригинаючись попід парканами, подався через вигін до церкви. Брама в храмі відчинена, на поперті куняє якийсь каліка, а всередині горять свічки і, певне, правиться служба, та Андрій не зупинився, побіг далі. За церквою була колись сільська Рада. Там телефон, а біля нього обов'язково повинен хтось чергувати. Так і є, у вікні великого будинку, за церквою, блимає світло.

Дівчина років сімнадцяти сиділа біля столу й зосереджено читала якусь книжку. Почувши кроки, підвела на нього очі й аж сахнулася. В очах запалахкотів жах. Вуста розтулилися, і вона щось сказала, а може, тихенько зойкнула з переляку.

— Де телефон?!

Дівчина вся тремтіла і не мала сили одірвати очей од його німецького автомата. Він закинув його за спину, даючи зрозуміти, що не збирається стріляти.

— Ти не бійся, дівчино… Показуй, де тут телефон, — сказав хрипко. Власний голос видався йому вовчим гарчанням. Витер долонею заюшені кров'ю губи і вже як міг спокійно мовив: — Ну, показуй…

Дівча, ледь живе, подалося до кабінету голови сільради. Андрій рушив за нею.

— Швидше! Швидше, дівочко! Набирай район! Безпеку!

— Що?! — очі її стали ще круглішими.

— Ну, районний відділ НКВС, чи як… Та ворушися ти!

Він, певне, крикнув, бо дівча знітилось і дерев'яними руками взялося до телефону.

— Район? Телефонна станція? Відділ державної безпеки? Капітана Коморного. Нема? Ну то давайте хто там є… — Якусь мить почекала і простягла йому трубку: — Говоріть…

Андрій погано чув того, хто зараз був на протилежному кінці дроту.

— Товаришу! — вигукнув він що було сили. — Слухайте мене! Зараз на хуторі Дідова Буда… Так, на Калинівському… Орудує Тур з бойовиками. Їх четверо. Шукають золотий запас УПА. Ви мене зрозуміли? Негайно висилайте на хутір загін. Я біжу туди! Що? Хто говорить? Гаркуша говорить. Так, ви зрозуміли правильно: Гар-ку-ша! Андрій…

Кинув трубку. Вискочив із кабінету і, вже не криючись, кинувся через вигін, повз церкву, попову фару до лісу… Дорога на Дідову Буду була йому відома з дитинства.

— Даю тобі дві хвилини, — твердо сказав Тур. — Покажеш, де золото, будеш жити. Не покажеш… Нагнемо в гаї дві берези, прив'яжемо за ноги і роздеремо, як жабу.

— Оце по-нашому! — схвалив Еней. — А то гляньте на її очі. Не скаже, хрест мене бий, не скаже!

Христина глянула на годинник, що, байдужий до всього земного, витенькував на стіні. Минуло більше години. «Вони вже в дорозі! Вони вже мчать сюди!» Забилося, затріпотіло несміливого радістю серце.

— Та я все сказала. Все, що знала…

— Бреше, сучка! Знає, а у вічі бреше! У-у… — Еней потряс важким кулаком перед носом Христини.

Вона мовчала.

— Так, твої дві хвилини скінчилися. Беріть її під білі руки, пане добродію… Мабуть, людської мови вона не розуміє.

— Давно б так! Скільки часу на мерехлюндію згаяли, — бурчав Еней, рискаючи очима по хаті: шукав мотузку, щоб зв’язати Христині руки. Тут він помітив кінець паска, що поглядав з-під перекинутого стільця. Вхопив його і витяг Орестові забруднені глиною штани.

— Бачите! — заревів, показуючи штани Турові. — А ви їй повірили! Він що, твій Орест, до села без штанів подався? Ха-ха…

— У нього ще одні є.

— Нічого, ще й до нього черга дійде. А зараз, перш ніж розірвати тебе, паскуду, навпіл, ми з тобою ще трохи побавимось. А може, ви почнете, Туре?

— Ведіть її й робіть що знаєте…

Еней міцніше затягнув вузол на зв'язаних за спиною руках Христини.

— Ну, то як? Може, таки покажеш, де золото? Га?!

Обкрутив косою їй шию й зашморгнув так, що самому подих перехопило.

— Не бачила я золота, — прохрипіла Христина.

— Не бачила?! Ну, то зараз побачиш! — штовхнув її до дверей. Заточилася, впала. Через поріг перетяг волоком. Потім, вже з сіней, турнув сходами вниз, до повітки. Мов шуліка злетів слідом і кинувся