Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Ну, то де ж твій чоловік? — запитав Тур, суворо глянувши спідлоба.

— Я ж сказала, пішов на село… Солі нам треба. Та й ще дещо мав купити в кооперації… У нас скоро поминки. Рік, як поховали мого дідуся. — Христина знову заплакала. — Люди добрі, прошу вас… Змилуйтесь, дайте хоч одягтись.

— А нам так краще, коли в одній льолі, — знову втрутився Еней. — Нехай хлопці подивляться на твої принади! Ха-ха…

Христина мовчала. Страх перед цими нелюдами, коли уявляла їх, коли ввижалися їй по ночах, був більший, ніж зараз. Тепер викликали тільки огиду. Нехай знущаються, нехай роблять з нею що хочуть, вона їм більше нічого не скаже.

Запала тиша. Лише ходики на стіні старанно відміряли час, що раптом неначе зупинився. Христина глянула на стрілки. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вона повернула важілець на коробочці радіомаяка. «Дві години! Вже менше… На цілих двадцять хвилин… Добре, що хоч Орест вчасно… Він би не зміг із ними говорити, гарячий… Добре, що забрав із собою карабін…»

— Гаразд, ми тобі віримо… Пішов Орест на село, то й пішов… До ранку вже недалеко. Повернеться, тоді й з ним побалакаємо, а зараз говори, де золото? — провідник мало не пропікав її наскрізь поглядом своїх гострих, чорних очей.

— Що? Яке золото?

— Ти не знаєш…

— Ні… Про що ви говорите?

— Не слухайте, бреше! — знову не втримався Еней. — Не вірте!

— Можете не вірити, але я правду кажу. Як приїхав сюди на хутір, то привіз якесь попівське начиння… Ціла скриня була. А золота не бачила. Не було золота.

— А куди ж він його подів?

— Звідки маю знати… Я на нього нагримала, щоб одвіз туди, де взяв, а він…

— Та що ви її слухаєте! Накажіть Лисові, він з неї…

— А де та скриня? — далі допитувався Тур, ніби й не чув слів Енея.

— Брехати не буду, десь у повітці закопав… Я казала, щоб у церкву відвіз, а він… Ще подумають, каже, що то я церкву обікрав…

— А звідки в нього та скриня, не казав?

— Ні…

— А коней… коней де подів? А вози? — не мав сили стриматись Еней.

— Та що ви, дядьку, кажете? Які вози? Які коні? Свою пару, ту, якою на хутір приїхав, батькові повернув, бо там стільки ротів… Поле виорати, дрова привезти…

Та її вже не слухали. На подвір'ї відбувалося щось незрозуміле. Вікно завішене, побачити, що там діється, ніяк, а звуки й голоси знадвору долітали все тривожніші. Раптом крик, страшний, утробний, неначе кричала сама ненависть, увірвався до хати. В очах непроханих гостей забігали полохливі звірини. Всі разом кинулися до вікна, зірвали ковдру й завмерли з несподіванки. Хтось крутив корбу. Прив'язаний до неї цепом, обертався над пащею глибочезного колодязя Мара. Як він опинився на корбі замість цебра, знала тільки божевільна тітка Настя, що на біду свою втекла з лікарні і, як завжди, прийшла до криниці шукати Катрусю. Тут вона й надибала сотника, який оклигував, прихилившись до цямрини. Обкрутила його цепом і потягла на корбу. Він пручався, але руки божевільної були наче із заліза. Зараз вони з тією ж надлюдською силою крутили корбу, а запалений мозок бідолашної матері ніяк не міг збагнути, що помста не в тому, аби обертати корбу, а навпаки, досить випустити її з рук — і Мара полетить на дно. Не міг цього збагнути й Еней, висмикуючи з-за пазухи парабелум.

— Не стріляйте, вона божевільна! — закричала Христина.

Ударив постріл. Тітка озирнулася й випустила корбу. Крик, що вирвався з горлянки Мари, зразу ж притлумила глибочінь колодязя, але він ще довго повертався з луною від ближнього і дальнього гребеня лісів. А тітка Настя вже йшла, придивляючись до вікна, з якого блиснуло. Еней натис на курок вдруге — осічка. Перезарядив і хотів ще раз пальнути, але Тур підбив йому руку добори. З хати до божевільної саме вискочив Шпинь.

— Якого біса під кулю лізеш, дурило?! — гаркнув Еней.

— А ви не бачите, що стара несповна розуму?! Стріляйте більше! Нехай вже совіти і в Дермані, і в Мізочі почують! — Він тримав тітку, а та все поривалася до вікна.

— Пусти мене! Це він там стоїть, гаспидська його душа… Я бачу, пусти! Моя Катруся…

— Скажіть їй, що Катря вдома! — вигукнула Христина. — Вона й піде собі. Той Мара… Він дочку її тут, на хуторі…

— Лисе, поглянь, може, ще живий пан сотник.

— Слухаю, друже провідник! — Шпинь випустив бідолашну тітку й подався до колодязя. Довго й важко крутив корбу, аж поки не піднялося над цямринами схоплене поперек цепом тіло мертвого сотника. Вгледівши його, тітка підскочила до колодязя, нахилилася, придивляючись до білого, в чорних патьоках мулу сотникового обличчя, і раптом зареготала, закричала божевільним криком. У тому нелюдському голосінні вчувалося наче осмислене хворою свідомістю торжество, так ніби зболена душа її врешті-решт досягла свого.

«Он воно як… Вирішили обійтися без мене, пане зверхнику? А чому? Зважили на хвору ногу? Не схоже… І перед ким це він потім збирається вибачатися? Переді мною? А може, перед попом чи Стефою? Та про що це я думаю! Мій час настав! Досить мені ходити у зв'язці з паном Туром! Пора діяти! Негайно ж вибиратися звідси! Адже вони пішли на Дідову Буду! За золотом… Перенесуть за Сонне озеро, потім шукай вітра в полі… Ні, негайно вибиратися з бункера! Але як? Самому камінь не підняти. Троє заледве дотягли його до ляди… А коли пробити дірку поруч з лядою? Чим пробити? Лопати в бункері нема, є ніж… Таж я тут до ранку продлубаюсь. Ні, не годиться. А коли гранатою? Рвонути ляду разом