Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

дитиною. Але я могла звертатись до нього на «ти», іноді він навіть мене цілував, наприклад, у день народження чи на Новий рік. Мені тоді було так смішно!

Цьому торохтінню не видно було кінця-краю, і офіцери й не мали б нічого проти, бо в такій балаканині іноді можна почути цікаві деталі. Але зараз вони вирішили з'ясувати найголовніше.

— Хвилиночку, фрау Мургау. Давайте спершу уточнимо, чи ми маємо на увазі одну й ту саму особу. — Лауренцен поклав на стіл фотографію з особової справи О'Дейвена. — Цей чоловік жив тоді у ваших батьків?

Вона лиш мигцем глянула на фотокартку.

— Ой, Джеймс! Він тут трохи худіший, але це він.

— Ви його запам'ятали іншим?

— Повнішим, я б сказала. Та ви самі можете переконатись. У мене багато його фотографій. Не хочете подивитись?

Перш ніж Лауренцен встиг відповісти, вона підстрибом кинулась до шафи, присіла перед нею й почала порпатись у шухлядах, не замовкаючи ні на хвилину.

— Джеймс став майже членом нашої родини. Мої батько й мати чудово з ним ладнали. Він був чуйний, добродушний і завжди щось приносив із собою. Каву, цигарки, масло, муку. Все, з чим щораз ставало трудніше. У Джеймса були добрі зв'язки. Тільки ви не подумайте, ніби мої батько-мати жебрали. Він робив це все з власної волі. Він зразу бачив, коли потрібна чоловіча допомога. Рубав дрова, допомагав батькові на дачі, одного разу навіть повісив нові штори для затемнення вікон. Джеймс усе робив дуже вправно.

А чому б і ні? Лауренцен і Госс кивнули погоджуючись.

Потім фрау Мургау сіла між ними, поклавши на коліна справжню гору фотоальбомів, які вона поспіхом перегортала, трохи нервово й різко, та це, здавалося, було в її звичці.

— Гляньте сюди. Оце — Джеймс. Це — моя мати, а оце у баварській літній сукні — я. Батько фотографував. Це було на різдво сорок першого року. Ви звернули увагу, що Джеймс тут значно повніший на обличчі, ніж на вашій фотокартці?

Вони погодились. І їм весь час доводилось погоджуватись, бо знову й знову бачили його, Стюарта Джеймса О'Дейвена. Він у самій сорочці сидів за столом, у коротких штанях рвав вишні, читав, ходив на прогулянку. Чим частіше вони його бачили, тим більше звикали до нього, тим звичайнішим видавався він їм. Не було в ньому нічого особливого, нічого героїчного й нічого демонічного. Людина, як і тисячі інших, сказав собі Госс.

Ось О'Дейвен грає на гітарі. Дуже виразний знімок, Джеймс дивиться прямо в об'єктив. Тут він у спортивній сорочці з розстебнутим коміром. Госс пошукав шрам, який видно було на архівній фотокартці, але не знайшов його. Під знімком олівцем було написано: «Шовковий парасоль, віник, вони ходили разом молитись — зімзела, замзела, дурла зін, гора йде до Магомета. Джеймс у свій сороковий день народження».

Фрау Мургау пояснила:

— Він грав з задоволенням. Стара ірландська народна пісня. Я її ще й сьогодні наспівую своїм дітям.

Вона вже хотіла була заспівати, але Лауренцен перепинив її.

— Пан О'Дейвен розповідав про свою батьківщину?

— О так, безперечно. При нагоді. Але, здається, не дуже охоче.

— Були у нього власні фотокартки? Маю на увазі знімки з Ірландії, може, пори юнацьких років?

— Ні. Жодної. Абсолютно нічого. Мені це здавалося трохи дивним. І те, що з Ірландії він ніколи не одержував ніякої кореспонденції.

— Це вас дивувало?

— Так, звичайно. Моїх батька й матір теж. Коли вони його запитували, то він казав, що він самотній на цілому світі. Але це він говорив, так би мовити, не зі слізьми на очах, а цілком нормально. Маю на увазі — зовсім не скорботно.

— А були в нього… Ох, стривайте, фрау Мургау. Перегорніть, будь ласка, назад. Ось пан О'Дейвен стоїть біля вас перед дверима. Це в цій кімнаті?

— Так, а що?

— Це ті самі двері? Ви тут щось перебудовували?

— Перебудовували, так. Розширили дитячу кімнату, таким чином кімнати, де жив Джеймс, не стало. Але оці двері, ні, вони залишились такі самі, як і були.

Лауренцен звернувся до Госса.

— Зміряйте, будь ласка, висоту.

Фрау Мургау, мабуть, здивувала загадкова поведінка її гостей, проте дюймову лінійку вона принесла.

— Метр дев'яносто, — доповів Госс.

— Вони вищі від нього на десять сантиметрів. Отже, зріст О'Дейвена приблизно метр сімдесят вісім — метр вісімдесят.

Госс кивнув. Зріст збігався з даними доктора Зенфтмана.

— Дякую, фрау Мургау. Дякую і за альбоми, — сказав Лауренцен. — Згодом ми їх детально подивимось, якщо ви дозволите. А зараз я хотів би вас дещо спитати. Ви знаєте, де працював О'Дейвен?

— На радіо. Ірландською мовою передавав німецькі, вісті.

— Це він вам сказав?

— Мені чи батькові, я вже не пам'ятаю. В усякому разі це не було таємницею.

— У нього був якийсь визначений робочий час?

— Думаю, що ні. Крім вечорів. Вечорами він рідко бував удома.

— Ви можете щось сказати про його політичні переконання?

— Він був нацистом. Точніше, прихильником нацизму, бо в нацистській партії, мабуть, не перебував. У всякому разі не носив їхнього знака. Але за переконаннями… Був навіть дуже фанатичний…

— І в чому полягав його фанатизм?

— Власне кажучи, в усьому. Якогось особливого прикладу назвати не можу. Принаймні зараз1 не можу згадати жодного. Але якщо поряд з людиною проживеш добрих три роки, то вже маєш про неї певне уявлення. Джеймс часто керувався своїми почуттями, знаєте? Або ні, я не так висловилась. Маю на увазі ось що: у нього були переконання, і він їх вперто дотримувався. Та й тут більше керувався почуттями, аніж розумом. З ним іноді майже не можна було розумно порозмовляти, коли йшлося про такі питання.

— Про які питання, наприклад?

— Чи ще можна виграти війну.