Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

реготали, наче були у себе вдома. Генерал затягнув Пако в куток і розпитував про втечу Кармели. Завжди про все поінформований, Пако, сміючись, переказував подробиці. О, Марго люта! Дізнавшись, що Кармела втекла, вона вчинила істерику, потім замкнулась і вигонила всіх, хто приходив дізнатись, що сталося. З нею залишилась тільки Аніта.

Генерал зареготав.

— Ясно! Кармела розважається. Але де ж вони поділися?

— Невідомо. Наче їх земля поглинула. Кажуть, виїхали з Гавани. А ви сумуєте, правда ж?

— Ба! У Гавані стільки жінок…

— А як ся має Анхелін? — стишуючи голос, спитав Пако.

— Анхелін! Хіба ти не знаєш?.. Анхелін ще два місяці тому найняв квартиру для служнички Хосефіни…

І генерал захоплено пустився розповідати про Хосефіну: яка вона гарненька, струнка, а до того й гаряча, мов демон. Не минуло й кількох місяців після її приїзду в Гавану, як вона пустилася берега. До Кармели в дім дівчину привів старий галісієць з обличчям пройдисвіта. Вона доводилась йому небогою, і він мав піклуватися нею в місті. Але цей добрий дядечко, ледар, яких мало на світі, зробив з Хосефіни коханку і зметикував, що її можна вигідно експлуатувати. Коли вони прийшли до Кармели, дівчина крутила в руках капелюшок і мовчала, нишком розглядаючи меблі. Тим часом дядько повів переговори. Він усе повторював: «так, сеньйоро», «сеньйора сама побачить», «вона як овечка, сеньйоро…». А коли Кармела спитала, чи дівчина чиста, відповів: «Так, сеньйоро. Така чиста, що далі нікуди!..»

Проживши три місяці в домі Кармели, Хосефіна витурила дядечка геть і знайшла собі нового коханця — продавця з галантерейної крамнички, дженджуристого й моторного хлопчину, який водив її на танці. А тепер вона жила з Анхеліном.

— Ця дівчина далеко піде… — підсумував генерал.

У Другому кутку сенатор Чіверо і ще кілька поважних добродіїв балакали про політику.

— Як закон про зрошення? Проходить?

— Е, то не закон, а ганьба! Він руйнує країну і нічого не дає селянам.

— А я гадав, що ви його підтримували.

— А я й підтримую його. Нехай собі республіка йде шкереберть — аби тільки можна було щось вигадати. Що, хіба неправда?

Всі погодились. Здавалося, республіка й справді от-от мала розвалитись. Ще й посміхалися, наче їх зовсім не обходила ота напасть, яку вони самі накликали.

— Ну, а тобі це зрошення щось таки дає? — іронічно спитав сенатора Чіверо один приятель.

Той гаряче заперечив:

— Тільки не мені! Я хоч би сентаво вигадав. Можеш так і написати в своїй газеті. Я й на цей раз пошився в дурні…

— Мабуть, ота білява, з котрою я бачив тебе колись увечері, закрутила тобі голову… Хто вона?

Потішений Чіверо злегка почервонів.

— Таємниця! — відповів значуще. — Вона доброчесна дівчина, і ти не можеш її знати…

В цей час у вітальню зайшов дон Рудесіндо і розмови ущухли.

— До діла, панове! Час — це гроші.

Усі з шумом сіли на місця. Дехто позіхав. Потім запала тиша. Вентилятори ворушили папери на столі і куйовдили волосся шановних добродіїв. Урочистий дон Рудесіндо став коло свого президентського крісла.

— Насамперед мушу сказати, що мій син просив пробачити йому… — почав він.

Потому став звітувати про використання фондів. Придбано матерію на одяг дітям та тридцять швацьких машин, що їх належало розподілити між бідними робітницями.

— Ось рахунки та квитанції…— сказав дон Рудесіндо, показуючи акуратно розкладені папірці.

Кілька чоловік одразу перепинили його: мовляв, вони й так вірять панові президентові, відомому своєю добротою і чесністю. Дон Рудесіндо щиро подякував усім, приклавши руки до грудей.

— На жаль, — сказав він, — наші можливості обмежені, а злидні та корупція дедалі зростають. Тридцять швацьких машин і кількасот пар одягу — то крапля в морі нужди, яку треба полегшити. Але ми робимо те, що можемо, панове…

Усі мовчки слухали.

— А репортери з газет прийшли? — раптом обізвався чийсь голос.

— Так, вони надворі,— відповів службовець з крамниці Сармієнто, що виконував обов'язки секретаря.

— Хай зайдуть, хай зайдуть! Про такі речі повинна знати широка громада, це високий взірець…

Решту питань розв'язали швидко, особливо після того, як хлопці з «Інглатерри» принесли пунш і сигарети. Всі вже стомились од цієї безплідної гри в благодійність. Першим попрощався Чіверо, а за ним один по одному почали підводитись інші. Дон Рудесіндо ґречно проводив кожного до дверей і там ще раз уклонявся. Попрощавшись з останнім добродієм, повернувся назад у вітальню. Обличчя його враз змінилось, і він зробив гидливий жест, немов хотів очистити кімнату від духу тих людей. Відтак глянув на підлогу, на якій валялись недокурки та попіл, і голосно гукнув:

— Хосе!

Прибіг хлопчик-прибиральник.

— Що накажете? — спитав він, ставши перед насупленим хазяїном струнко, як солдат.

— Відсуньте стільці та виметіть бруд, — як завжди, коротко і владно звелів дон Рудесіндо.

Похмурий і роздратований, він подався до свого кабінету й замкнув двері на ключ.

— Старий лютує,— лукаво сказав собі хлопець, провівши його поглядом.

Увечері Ріголетто дізнався од Вікторіно, що після відвідин Флори дон Рудесіндо був дуже сердитий, а потім замкнувся у своєму кабінеті.

— Мабуть, та жіночка — справді ласий шматочок, бо він аж сам не свій ходить, — підморгнув Вікторіно.

Ріголетто не відповів. Удав, що все те йому байдуже, і сидів, обхопивши голову руками; його потворне обличчя змарніло від горя та втоми, перед якими був безсилий весь його цинізм.

XIII. ОБОВ'ЯЗОК ЧЕСТІ