Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— І ти нічого собі не лишила?!

— Нічогісінько, дорогий Миколо Григоровичу. Вся колекція, двадцять дві картини — все продала. Зате тепер маю на що хату закінчити. Нас багато — треба більше місця.

— І що? Та кікімора все купила? Все-все?

— Так, усі картини.

Хорошевський аж потух від почутого. Він настільки швидко перемінився, що Валентина занепокоїлася, чи не стало йому часом погано. Женя лише кліпав очима і доїдав другого голубця.

— Мамо, Марійка тиснеться і какає, — знову прибіг малий.

— Іду вже, іду.

Микола Григорович сказав, що Женя привіз свої ескізи і мріє почути оцінку. Валентина знову добродушно розсміялася, оголюючи свої білосніжні зуби, і сказала, що з неї поганий критик, але малюнки подивиться залюбки. Тільки-но Женя почав викладати свої малюнки на стіл, як прийшов чоловік Валентини. Він з’явився настільки тихо і несподівано, що Женя аж злякався. Помітивши Хорошевського, чоловік Валентини ніби крізь зуби процідив «добрий день», миттєво почервонів, побуряковів і пішов із подвір’я та зник за воротами. Валентина, провівши його постать поглядом, знову засміялася.

— Що це з ним? — здивовано запитав Микола Григорович.

— А хто його знає, — відповіла Валентина.

Тільки вона взяла перший малюнок Жені, як знову прибіг Максимко:

— Ма, Марічка покакала і плаче.

— Іду, — втомлено сказала Валентина і підвелася.

Хорошевський поглянув на годинник і сказав Жені, що через три години буде потяг додому. Валентина невдовзі повернулася, тримаючи дитину на руках, загорнуту в білу пелюшку. Синьооке дитя, схоже на маму, мугикало й плавно махало кистями рук. Хорошевський пожартував, що з доньки, певно, вийде диригент. Валентина сміялася, потім дістала з-за пазухи халату свою розкішну праву цицьку з темним масивним соском і взялася годувати дитину. Женя тихцем оглядав вроду Валентини, і вона йому подобалася. Потім вони пили чай і їли пиріжки з абрикосовим варенням, довго згадували минуле і сміялися. Хорошевський постійно пив сливову наливочку і трішки захмелів, його великий тонкий ніс знову почервонів і став схожим на вареного рака. Несподівано загуркотіла техніка, прийшли майстри, якими командував чоловік Валентини, і всі вони розвантажували бетонні плити, які подавав кран. Шум був настільки нестерпним, що гості перейшли до хати. Хорошевський нетерпляче поглядав на годинника, до експреса залишилось мало часу — пора вирушати.

Проводжати гостей вийшла Валентина, Максимко та навіть Марічка в колясці, яку намагався везти братик, але мати все одно тримала коляску за ручку. Вони дійшли лише до продовольчого магазину, бо Максимко пожалівся, що в нього вже болять ноги. Валентина обняла Хорошевського і Женю на прощання, а останньому сказала, щоб не відступав і не покидав малювати. Микола Григорович гукнув їй, коли чекати на нові картини, але вона знову лише дзвінко розсміялася і махнула рукою.

— Дивовижна жінка, — пробурмотів Хорошевський, спостерігаючи, як вона віддалялася з коляскою.

До квартири Євгена Дмитровича подзвонив високий худющий юнак у навушниках, який щойно вийшов із ліфта. Він був одягнутий у помаранчеві штани в обтяжку, сині кросівки і легку шкіряну курточку. В його правій брові було три срібних пірсинги, юнак тримав під пахвою велику папку альбомного типу. Двері відчинила висока, з пофарбованим у попелястий колір і закрученим волоссям, пані Марія Антонівна. Усміхнувшись і оглянувши юнака, вона запитала:

— Ви, напевно, Коля? З училища культури? Проходьте, Євген Дмитрович чекає на вас.

— Я — Коля. Здрасті.

Коля невпевнено ступив через поріг квартири в панельній дев’ятиповерхівці, в темному коридорі помітив невеликий гардероб. Він вимкнув плеєр, витягнув із вух внутрішні чорні навушники, скинув шкіряну курточку. До нього у домашньому спортивному костюмі вийшов Євген Дмитрович, він радо привітався, обійняв юнака, поплескав по плечах і запросив у свій робочий кабінет.

— Ви захопили свої акварелі?

— Ага, — знітився Коля.

— Знаєте, на перший погляд акварель — дуже проста техніка і за неї, як правило, мало хто береться. Наївно думають, що це лише для дітей у школі, — говорив Євген Дмитрович, поки вони прямували до кабінету, обставленого охайними дерев’яними стелажами та обвішаного невеликими картинами.

Коля захоплено стовбичив посеред кабінету і розглядав роботи на стінах: графіку, ескізи, картини, написані олією, деякі роботи колажного типу, де використовувалося скло, дерево, метал. Він уважно дивився на роботи й теми, і половина з них йому здавалися або наївними, або повним ацтоєм.

— Тут я тримаю переважно малі роботи, більші — в залі. Зверніть увагу на це, — показав Євген Дмитрович на кілька робіт однакової форми та однакового стилю й виконання, — це графіка на склі, я сам це придумав, хоча знаю художників, які в ній працюють в інших містах.

— Ж-и-р! — захоплено сказав Коля.

— Що?

— Класно. Ну, то їсть дуже гарно.

Євген Дмитрович