Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Гілея 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гілея" автора Микола Якович Зарудний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 127
Перейти на сторінку:
на шахти поїду... Не хочу тут жити,не можу. Або в радгосп піду...

— А ти до нас, Марто, йди, на аеродром.

— Чого?

— До мене, — Сергій ніжно гладив Мартині коси.

— Ну! — Марта відштовхнула Сергія. — Чого я маю до тебе їхати?

— Я люблю тебе...

— Давно? — розсміялася просто в обличчя.

— Давно. — Сергій ніяк не міг збагнути такої раптової переміни в Мартиному настрої: коли цілував — не пручалася, і раптом...

— Їдь додому, — сказала Марта, встаючи з-за столу. Дивилася на Сергія, наче щойно побачила, — насторожена й чужа.

— Але ж я приїхав до тебе... сто кілометрів гнав степом машину, щоб лише побачити, — з докором сказав Сергій.

Тисячі думок у Марти. Чекала його, а прийшов цей, і вона цілувалася з ним — ще й досі присмак тютюну на її губах.

— Я не тебе чекала. Їдь, — і відчинила двері, ніби з Сергієм мала вийти і її зрадливість.

Сергій, збентежений, знищений зухвалим дівчиськом, застебнув кітель:

— Спасибі й за це, Марто, — вже з сіней.

— Не ображайся на мене, Сергію, я сказала тобі правду... А на роботу можна у вас влаштуватися?

— Можна, — грюкнули дверцята машини, — офіціанткою... в офіцерській їдальні...

Віліс, завиваючи, виповзав з Овечого. Біля розсадника Сергій побачив високого чоловіка, який, запрягшись у шлею, тягнув за собою невеликого візка, навантаженого торфом, зсипав його і повернув до хутора. Сергій привітався, але той не відповів. За курганом рожевів схід.

Минула ще одна ніч на землі.


* * *


Сиволобий бичок намагався стати на свої цибаті ноги, але вони розповзалися, і він щоразу тикався писком у солому.

— Тільки вродилося, а вже бігти поривається, — сміялися доярки. — З тебе могорич, Настуню.

— Скільки того діла, приходьте... Батько приїхав, баль буде. — Настуня дала бичкові молока, і він втихомирився.

— Заодне і весілля справила б, — гукнула з-за брами котрась із доярок. — Он і жених появився! Дівчата, йдіть побачите!

Покидавши дійниці, дівчата вибігли з корівника: справді, біля конюшні дільничний міліціонер Милентій Магур запрягав коня в свою синю бідарку.

— А де ж це він ночував?

— Десь у скирті!

— У сільраді на столі! Такий соромливий, що вмиратиме й води не попросить.

— Настуню, йди, бо вже виїздить, то й не побачиш.

Та Милентій не поспішав. Коня запряг, а сам почав підкачувати (таки дістав насоса) різнокаліберні колеса синьої бідарки. Зрідка він поглядав на корівник, але не було поміж доярками Настуні. Все одно, дочекаюся, поклявся Милентій і помацав, чи є в нагрудній кишені гімнастерки чергове послання до Настуні. Цього листа Милентій вирішив вручити власноручно, бо пошта, як виявилося, не виправдала його сподівань. Стільки вже послано листів, а відповіді нема. В цьому, якого вже третій день носив з собою Милентій, було заявлено в категоричній формі, що настала пора дати Настуні відповідь на всі запитання і повідомити, чи згодна вона вийти заміж. Правда, Милентій слово «заміж» закреслив і дописав: «вийти на побачення за село».

Колеса вже аж дзвеніли, тому Милентій випустив з них повітря і заходився знову орудувати насосом. Нарешті показалася Настуня, скинула халата, помахала рукою дівчатам і вийшла з ферми. Милентій з жалем подивився на спущене колесо: хоча б встигнути наздогнати її.

Листа було вручено біля Сторожукової хати.

— Якщо будете мати час, то прочитаєте, — більше слів у запасі не знайшлося, і Милентій замовк.

Добре, — відказала Настуня і теж зарум’янилась.

Милентій вирішив запитати, чи одержала вона попередні листи, але, поки зібрався, Настуня була вже на подвір’ї, а заходити непрошеним він не наважився. «Нічого» — подумав Милентій, — запитаю її про все, коли прийде на побачення».

У хаті було незвично тихо. На лаві, звісивши ноги, сидів весь Сторожуковий взвод, не зводячи переляканих очей з матері, яка лежала на тапчані.

— Чого ти, мамо? — підійшла Настуня. Домучив мене таки, доню, — простогнала Тетяна.

— Хто?

— Батько твій... Хай уже кладе в могилу живою...

— А ми виїздимо! — повідомив Петрусь.

— Зараз тато машину приведе! — додав Василько.

— Навіщо машину, хто їде? — здивувалася Настуня.

— Батько їде, — підвелася з тапчана Тетяна, аж зчорніла від горя. — І нас хоче забрати.

— Куди?

— На якийсь Овечий хутір його посилають, лісником... Оце вивчився на мою голову, — журилася Тетяна. — Всеньку ніч проплакала, дочко, і зараз до пам’яті дійти не можу... хотіла ж гостей сьогодні покликати на зводини, думала вас у нову хату перевести, а він...

— А де батько? — спитала Настуня.

— У контору пішов машину просити, бо велено йому на місце прибути. — Тетяна, ламаючи руки, безцільно ходила по хаті. — Звик за війну по світах мандрувати, то й тепер всидіти не може. А куди ж я поїду з цими дітками дрібними?

За годину-другу вже всі Семидоли знали, що Ілько Сторожук зі своїм взводом виїздить із села.

— От дурний чоловік, що не зробить, то півтора людського...

— Пішов Ілько в начальники, хе-хе...

— Так і не поживе Тетяна в новій хаті...

— Зате чоловік тепер при образуванії...

— Міг би бригадиром бути, а так...

Все це чув Ілько, повертаючись з контори, та тривожило його інше: а що, коли справді відмовиться Тетяна

1 ... 51 52 53 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гілея"