Микола Якович Зарудний - Гілея

— Щось з нею, Ільку, недобре коїться... Повернулася з Ольвіополя — сама не своя.

— Що ж із нею? — стривожився батько.

— Люди бачили, що Мірошник до села її підвозив...

— Ну то й що?

— Не знаю, але догадуюся. Покохала вона Мірошника.

— Та ти що, Таню? — Ілько відсунув миску, наче вона заважала йому слухати. — Звідки ти це взяла?

Тетяна змовницьки підморгнула і вийняла з шухляди загадкового листа Милентія Магура:

— Читай.

Ілько прочитав і знизав плечима:

— Кожен пише, що хоче...

— Ти, Ільку, на оце подивися, — показала на рядочок її кінці листа.

А було там старанно виведено хімічним олівцем: «Роман. Роман. Мірошник... мій».

— Що тепер скажеш, батьку? — Тетяна знову поклала листа в шухляду.

— Діла-а, — зітхнув Ілько і затягнувся міцним самосадом. — Я думав, що за Милентія Магура вийде. Заїздить до нас?

— Буває, але... — махнула Тетяна рукою, — не буде з того дива пива.

— Побачимо, Таню, тільки б нам цього лиха було...

— То кого ж завтра на зустріч запросимо, Ільку?

— На прощання, — сказав Ілько і обняв дружину, а та не знала, що він мав на увазі, — схилилася йому на плечі, і так добре стало на серці.

Пахло першою їхньою весною...

* * *

Ганна, проклинаючи на чім світ стоїть Матвія, в самій сорочці, бігла на город, але її, випередив Максим. За ними, спотикаючись, мов на глиняних ногах, брів витвережений Карагач і ридав ридма.

— Де він?! Де він?! — кричала Ганна, шастаючи по городу.

— Біля торфу лежав, — простогнав Карагач.

— Шукай, сину! — наказала Ганна. — Іване-е! Іване-е!

— Я тут, Ганно, — почувся голос Запорожного.

Він стояв, обіпершись на причілок хліва.

— Живий! Живий! — закричав Матвій.

— До хати ведіть, — підбігла Ганна.

— Я сам, — відвів Карагачеву руку Запорожний. — Води дайте...

Максим приніс води і просто з відра лив на голову Іванові. Вже в хаті Ганна подала рушника, боячись навіть подивитися на Запорожного.

— Ваню, прости, — зайшлася плачем Ганна.

— Прости! — хрипко благав Карагач.

Максим засвітив лампу. Ганна обхопила обома руками Іванову голову і полегшено зітхнула — обличчя чисте, тільки через весь лоб, перетинаючи брову, — кривава смуга. Ганна перев’язала рану білою хустиною.

— Скинь піджака, я почищу.

— Я сам, Ганно. — Іван ворухнув рукою, і все його тіло пронизав нестерпний біль. — Рука болить...

Максим допоміг Іванові зняти піджака й сорочку.

— Боже мій! — промовила Ганна, глянувши на Іванову руку.

Якби Запорожний, побачивши над собою заступа, інстинктивно не підняв руку, то, певно, лежав би з розтрощеною головою. Але удар прийшовся по руді, а вже потім лезо заступа розсікло чоло.

— Нема тобі мого прощення! — накинулася Ганна на чоловіка. — Щоб ти до кінця віку смолу гарячу пив! Щоб ти подавився тим торфом, щоб тебе об дорогу кидало, як ти на людину руку підняв. Щоб тебе кара господня не минула. О-о, засудять тебе, проклятого, і хай судять, бо такої ганьби я не переживу! Я тебе з хати вижену, відцураюся від тебе, як від прокаженого! І син тебе забуде, і рід наш!

Карагач стояв біля порога і плакав, сльози текли по глибоких зморшках з видющого і невидющого ока, довгі великі чорні руки тягнули донизу його плечі, і він здавався малим і беззахисним. Коли стихли Ганнині прокльони, Матвій упав навколішки перед Запорожний і завив дико, по-вовчому:

— У-у-у, — зривалося з його покусаних до крові уст, — убий мене, ріши мене, як собаку, не можна мені після цього жити на цій землі... У-у-у...

— Встань! — наказав Іван.

Але Карагач обхопив руками, наче лещатами, Іванові ноги і цілував руді запорошені чоботи.

Запорожний, нарешті, вирвався з цупких Карагачевих рук, тон розпластався на глиняній долівці і стих. Іван переступив через нього, подякував Ганні і вийшов. За ворітьми наздогнав його Максим.

— Іване Трифоновичу, — легенько доторкнувся до плеча, — не треба його до суду, прошу вас, не треба... Нам з мамою було так тяжко... Ми чекали на нього всю війну...

Запорожний нічого не відповів, лише стиснув хлопцеві руку..

Крайня хата на Овечому була Мартина. Стояла собі, блимаючи одним вікном серед нічного мороку. Чекає його Марта, подумав Іван. Довго ж він ішов до неї, повернувшись майже з того світу. Біля воріт стояв віліс, шофер, вмостившись на сидінні, спав. Іван заглянув у вікно: за столом сиділи Марта і Сергій Кортунов, тримаючи в руках по гранчастій чарчині. І ще побачив Запорожний велику бляшану банку з свинячою тушонкою, пригадав Парамона і посміхнувся. Сергій щось сказав Марті, вона, рвучко відкинувши голову, випила чарку і розсміялася. Сергій випив і теж розсміявся. Потім він нахилився і поцілував Марту. Вона й не поворухнулася, тільки заплющила очі. Запорожний відступив од вікна.

* * *

— Он, п’яна я! — прошептала Марта і відсунулася од Сергія. — Чим ти мене напоїв, безсовісний?

— Це я п’яний, Марто, від тебе... Давно не бачив і... сп'янів.

— Чого ж не приїздив?

— Служба, — зітхнув. — Маневри були. Тепер частіше приїздитиму.

— Якщо застанеш...

— А куди ти збираєшся?

— По знаю... Може,