Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

…Облога Львова тим часом розверталася, як розвертаються ранком молитовні килимки в турецькій мечеті.

Уже рябіло від зелених прапорів і срібла упряжі турецьких коней. Прийшли й стали кримські татари. Замкова гора покрилася людською товщею, що затьмарила зелень лугів. Влітку 1675 року за григоріанським календарем у місті Львові випав сніг. Білі мухи сіли на вулиці й площі. Померзли квіти. Турки й навернені хлопчики, що входили до яні чері — нового війська Осяйної Порти — куталися в накидки з верблюжої вовни.

— Зимно нині, га, Стасю? — запитав на Золочівському шляху один яничар іншого.

— Годі мені Стасем кликати, я Мухаммед, — невдоволено відповів той.

— Добре, Мухаммеде, — погодився його товариш, — зараз би молочка теплого. І окраєць хліба просто з печі… Що ти мовчиш?

— Це мій хутір, — зненацька сказав хлопчик. — Там мама й тато жили. Раніше. Перед набігом.

— А ти пам’ятаєш, як тебе забрали?

— Ні.

— Мухаммеде, давай завернемо на мій хутір! Се близько! Повинні залишитися люди, вони нам молока винесуть…

— Добре, Неджиму, зайдемо. Я й ставок з вербами по краях впізнаю. Як вони розрослися, Неджиму…

— Треба ж, і хата наша ціла. Дивися, якась жінка на нас дивиться.

— Ходімо. Тільки тюрбан зніми, а то здогадається, хто ми…

— Тітко, а у вас молочка не знайдеться? Ми дуже змерзли, — сказав яничар Мухаммед.

— Хлопчики, а що ви так дивно вирядилися? — здивувалася хуторянка, але винесла їм повний глечик молока. — Бавитесь, чи що?

— Так, у нас гра така, — зніяковів Неджим. — З шаблями.

— Пийте, діти, я тільки що корову подоїла, ще не вистигло.

Яничари випили молоко та й пішли.

— Десь я їх уже бачила, — стала пригадувати жінка. — Чи не Остапів се синок? Його турки захопили. Тому-то він в чужинецькому строї… Точно, Остапів син. Усю родину їх убили, а хлопчика Стася забрали. Ех, гріх, гріх….

Сніг вже розтав, а жінка все ще дивилася в далечінь.

Правовірний Львів гудів, начебто це було не стародавнє місто, оточене високими стінами, а потривожений ведмежою лапою бджолиний вулик.

Турки й татари стрибали від передчуття перемоги. Особливо вразливі вже уявляли, як приб’ють золоті півмісяці до дзвіниць католицьких соборів, винесуть кудись подалі статуї Іси й Маріам, заберуть ікони, відґвинтять ослони, покладуть килими. І в костелі зазвучить правильна меса, що починається зі слів БИСМІЛЛА РАХМАН РАХИМ АЛЬХАМДУ РА-Б-БИЛБ АЛЯМІН РАХМАНІ-РАХІМ МАЛІКИ ЯУМІ-ДІН…

До цього залишалося зовсім небагато — і все-таки перемогли не турки.

Пізніше історики напишуть про Львівську битву, що відбулася 24 серпня 1675 року, товсті томи, але для жителів семи левиних пагорбів ці дні були наповнені власним горем. Журився раббі Нехемія Коен, переживаючи за сина. Страждала, знемагаючи від жару, русинка Маріца, занедужавши після тортур. Плакала гарна пані Сабіна, що кохала турка-книгаря Османа, ворога польської корони й католицької церкви. А невидюща Ясмина вишивала для майбутнього маляти турецькими візерунками маленьку сорочечку, чекала Фатиха, який не сказав їй, що записався в моджахеди. Турбувався німець, аптекар Браун, що турки конфіскують його спиртові настойки й виллють у Полтву. Бідкався Леві, каючись, що заподіяв стільки горя юному Менделю Коену, який не мав би відповідати за гріхи навіженого батька.

Тривожився єзуїт Несвіцький, побоюючись, що Мендель відмовиться хреститися і в метушні облоги втече, а то й перебіжить до турків.

— Не даремно ж кажуть, що в євреїв і турків віри споріднені, — непокоївся патер. — Чкурне через дах, шукай його потім. Піду, перевірю, як мій хлопчик…

«Хлопчик» єзуїта Несвіцького старанно вивчав Євангеліє, зусиллями одного хрещеного єврея перекладене на давньоєврейську мову. Багато притч Мендель знав з Талмуду, деякі фрази йому доводилось чути на Поганці, коли по п'ятницях мулла читав більшу проповідь біля дверей мечеті. Тому вивчення Єшуа Менделю не сподобалося — він і так це знав.

От було б гарно, — замріявся фантазер, — якби всі християни дотримувалися законів цієї книги. Тоді люди, схожі на єзуїта Несвіцького навіть близько не підійшли б до церкви, а сиділи б у тюремній вежі. А вже такого страхіття, як облога Львова, зовсім не трапилося б!

…Король Ян Собєський готувався до бою. Розстеливши кавказький бешмет, він сів на вологу землю Замкової гори і, діставши аркуш паперу, став писати листа своїй Марисеньці, Марії-Казимирі, графині д’Арк’єн.

Люба моя Марисенько, пишу тобі з найвищого пагорба, дивлячись на місто Львів, чи не нарівні із хмарами. Високий Замок огортає сірий туман, несучи у собі незліченну кількість дрібних крапель води. Я цілую їх, і знаю, що дуже скоро ці хмари донесуть тобі в столицю дощ, а разом з ними й мої поцілунки. Не нудьгуй, Марисенько, Ян кохає тебе…

На іншому боці, теж на пагорбі, постеливши тонкий верблюжий плащ, писав польською своїй нареченій яничар Мацек, або Емін уль-дин, що походив з дрібної