Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Фатих-Сулейман Кепе майже до світанку не лягав спати. Він сидів на краєчку постелі, де спала Ясмина, і думав. Війська султана Мехмета вже йшли на Львів. Кримчаки нагострювали криві шаблі. Учора в мечеті був оголошений джихад, і Фатих записався. Бо в моджахеди — тих, хто творить джихад — записалися усі його друзі з Погансько-Сарацинської. І навіть його тесть, батько Ясмини, хворий Ібрагім, теж записався.

Але, що дивно — Фатиху воювати з поляками зовсім не хотілося.

Не тільки тому, що він недавно одружився, і не тільки через те, що Ясмина вже носила під серцем його дитину. Не тільки через торгівлю в крамниці, яку не можна залишати зачиненою. Фатих взагалі не думав піднімати руку на львів’ян, ким би вони не були: чи поляками, чи русинами, німцями чи й навіть євреями. Це ж моє місто, мій Львів, міркував турок, дивлячись на сплячу дружину. Ну, навіщо мені вбивати ту ж пані Сабіну, в яку закоханий Осман Седе? Вона така мила, смаглява, з ямочками на щоках. Або старого раббі Нехемію Коена? Що він мені зробив поганого? Навпаки, Коен купує завжди в нашій крамниці. А вже про вірменів нема що й казати: ми всі їхні боржники, і вони також наші боржники. Без них з нашої торгівлі вийде пшик. Йти чи не йти?

Сонце вставало над Львовом, однаково світячи й на турецькі будиночки Поганки, і на Жидівську брамку з синагогою Нахмановичів, і на маєтність польської аристократії, і вулицю Руську й Вірменську катедру, навіть на затишні німецькі аптеки з пекарнями, хоча сходило день у день на сході.

Ясмина була така тепла, що він навіть не став вкриватися ковдрою і миттю заснув. А там полетів — уві сні — на старому, порослому щетиною вепрі, понад прірвою, і кабан гидко шкірився, виставивши жовті ікла.

Мендель Коен вперше провів ніч поза рідною домівкою, в християнській частині, в житловому флігелі, прибудованому до костелу єзуїтів. Патер Несвіцький навмисне замкнув його на два замки, зачинив вікно знадвору і заборонив усім туди заходити. А то відмовлять від хрещення, переживав він, заберуть назад до ґетто.

У той час нещасний батько, Нехемія Коен, плакав, усе ще не втрачаючи надії, що Мендель став жертвою змови сабатіанців і зможе втекти. Того, що Мендель сам вирішив перейти у християнство, рабин не допускав ні на мить. Ця релігія була для нього зовсім далекою. Навіть до магії єгипетських жерців раббі ставився більш поблажливо, ніж до єресі «ноцрим».

— Не може бути, щоб мій син свідомо пішов до єзуїтів, — плакала ребецен Малка, — його катують і тримають у ланцюгах…

Насправді юного Менделя Коена ніхто в ланцюги не заковував.

Він спокійно спав у м’якому ліжку, на перині, напханій лебединим пухом.

Над узголів’ям висіло чорне розп’яття: смутний худий юдей, чомусь без кіпи, прибитий величезними цвяхами до хреста. На терновому вінці Мендель побачив знайомі, але сильно перекручені неписьменним майстром, єврейські букви. Цар Юдейський, який не правив жодного дня, однак владарює над мільйонами ґойських душ. Засуджений старцями Сангедрину, що були нічим не кращі за інквізиторів, Єшуа був для юдейського хлопчика символом страждань євреїв.

— А теж, мабуть, у єшиві навчався, — сказав би про нього батько…

Скоріше б утекти звідси додому, потягнувся хлопчик, до мами, до пахощів цинамону й злежаного пергаменту, загорнутися в талес, який накриває кожного єврея, немов Г-сподь своєю милістю, і каятися, каятися.

У тому, що посмів прийти до невірних. У тому, що лежить зараз під забороненим «целемом» — ідолом. У тому, що вечеряв некошерним.

— Ось так вони з євреями, — сказав Мендель Коен самому собі, відводячи погляд від розп’яття, і, прочитавши молитву «Мойде Ані», вийшов до єзуїтів.

Там вже чекали на нього. Хрещення юдея — церемонія з погляду галахічного права досить сумнівна, за планами патера Несвіцького, мала затьмарити все бачене раніше. Спочатку хор хлопчиків у білій одежі з нашитими на грудях золотими хрестами, що мали зображати ангелів, заспіває латинський гімн, тримаючи в руках запалені свічки.

Далі вони заспівають єврейською — вирішив єзуїт, адже хрещення Менделя Коена — не просто обряд, а з’єднання мудрості Старого й любові Нового Завітів. І раз Єшуа любив співати з кучерявими палестинськими дітлахами псалми, то чому б не змусити хлопчиків вивчити до суботи кілька рядків? Транскрипцію я їм дав, мріяв єзуїт, вивчать. А ні — відшмагаю.

Потім я скажу промову…. Там буде про те, що ми повинні любити єврейський народ, що дав нам Спасителя. Але не тих, хто розпинав, а тих, хто вірив. І Менделя Коена разом з ними. Адже він правдивий серафим! Чорні кучері, розумні очиська! Хлопчик доросте до кардинала, клянуся Маткою Боскою Ченстоховською!

Якби Мендель почув, що Несвіцький називає його серафимчиком, він би образився. Адже на івриті шараф — отруйна змія…

— Підійди сюди, сину мій, — сказав Іґнатій Несвіцький до Менделя. — Дай я тебе благословлю.

Єзуїт простяг над його головою аристократично вузьку долоню, приповідаючи: в ім'я Батька, Сина й Святого Духа. Амінь.

— Амен, — додав Мендель. Син рабина з пелюшок звик додавати «амен» наприкінці будь-якого благословення.

Блюзнірство його не вжахнуло: Мендель не розумів латині.

— Незабаром ти прийдеш під крило нашого Господа, — посміхнувся Несвіцький, — відречешся від