Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Я пішла,— мовила.— Мабуть, до Артура піду.

І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід — була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити — чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище іншої, стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали у рівень стриженої. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?

Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувального апарата, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати із себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся тим димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені, крім страху, народжувалося інше почуття — була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненависть до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,— чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді переконує себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають більшої принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?..

І ось вони прийшли до мене, мої братчики: Славко, Артур і Лариса. Славко приніс із собою книжку смішинок і анекдотів, бо ми анекдотів знали мало й не бавилися ними, хіба вряди-годи — не того типу були ми люди. Лариса сіла цього разу біля Артура, і той зирнув на мене із хитрою півусмішкою, але я вирішив на ті Ларисині фіглі не зважати. Славко читав смішинки й анекдоти, і ми сміялися спершу вимучено, бо добре знали, що десь засів ловець і слухає нас, розвісивши вуха, але згодом забули про нього і сміялися цілком щиро. Що ж, хай порозважається з нами і ловець! Я б радше волів, щоб він послухав щось серйозніше, щось із Гегеля чи Канта, чи, коли він такий ідейний, щось із Карла Маркса, тоді б і він, напевне, заснув, захропівши, бо йому до того Карла Маркса так само мало діла, як і нам. І тут знову несподівано виявила себе Лариса. Виявляється, вона знала безліч анекдотів, особливо з циклу про вірменське радіо, ясна річ, оминаючи політичні. Отак ми подуріли, посміялися й розійшлися. Власне, вони розійшлися, а я залишився. Знову ганяв тачку й відчував несамовитість. Потому пильно обстежив підвала, але ніяких слідів підслухову-вального апарата, звісна річ, не знайшов — чорні янголи вміли його ховати. Зовсім виморений, навіть знервований, ліг на отоманку, завівши перед цим будильника, щоб у потрібний час устати й завантажити піч. Лежав, заплющивши очі, але заснути не міг. Щось мені верзлося, щось мене їло, проганяв з голови якісь виключно дурні думки — бридко було на душі. Тоді встав і вийшов надвір. Сидів на лавці, курив і думав: як би було добре, коли б Лариса відчула мій стан і прийшла до мене. В небі царював місяць, жовтий, великий. Місячне сяйво було притьмарене, але в ньому особливо гарними виглядали жовті дерева; навіть дахи будинків, що їх видно було звідсіль, здавалися щойно пофарбованими. І мені в душу прийшла музика, яку колись чув, але не міг визначити, чия вона. Це була якась темна, кошлата музика, що апотеосувала смерть. І ця місячна ніч, і ця музика — апотеоз смерті — чинили диво зі мною. Захотілося покинути свою піч, тачку, лопату й зануритися в ту ніч по вінця, знайти у ній криївку, щоб замуруватися там, як равлику, і забути про світ; пити місячне проміння й тоскно відчувати наближення чорної гості — жінки, яка не приходить умилосерднювати, а нагадати про дочасність і світу, і думок, і ловців, і ловлених, і навіть всесвіту, який вона взяла за горло. Звів очі й подивився на жовті вікна, їх було вже небагато, решта на сьогодні вже померли.

— Вийди, Ларисо,— прошепотів я,— сьогодні я потребую твоєї втіхи.

Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли — саме тоді ми й біжимо із розпаленими щоками, щоб затракатися: “Тра-та-та, за себе!” — “Тра-та-та, за Ларису!” Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається — ми раптом стаємо старі і раптом розуміємо, що життя — це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаткою страху на лиці, яка з’явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає. А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці повільно йде до того, кого шукав, бо в