Софія Парфанович - Чарівна діброва

стільки гусей? І такий рух, стільки гегання, якась біганина, метушня! І що діється: гусенята одне за одним появляються на воді! Це батьки і куми — так їх назвала пані Надя, що спостерігала цю подію — накликують, переконують і так, мабуть, умовляють гусенят, що їм таки необхідно спуститися на воду. А вже як і що говорять — ми не розуміємо; але декому це зрозуміле, і воно, гусенятко, спускається на воду. Хто цього не робить з власної волі, того батьки й куми зіштовхують у воду. Так, так! Інколи необхідно вжити рішучости у вихованні дітей, а то й кари, як це робить Бурундучиха. Але тут, мабуть, обійшлося без ляпасів, бож у гусок нема таких зручних передніх ніг — їх і взагалі немає, бо, як відомо, замість них птахи мають крила.

Що далі діялося з кумами-свояками, не знаю і Надя не бачила. Може після святкового спущення гусенят на воду відбулася гостина на острові? Може які танці-співи? А, може, тільки батьки хвалилися-перехвалювалися малечею. Але чужі гуски як прилетіли з сусідніх озер, так і відлетіли, і ми їх більше не бачили. Зате стали ми спостерігати сім’ю гусей-дібров’ян.

Як же гарно вони виглядали на воді! Спереду плила мама-гуска, гордовито виструнчивши шию. За нею рядочком один за одним маленькі жовтенькі клубочки. Тому що нижня частина тулуба була під водою, вони виглядали ще меншими, як на суші, і тільки шийка та дзьобик робили з цих клубків пухнатого шовку малих пташок.

Ззаду, за валкою плив батько-гусак і пильно стежив за сім’єю. Треба тут сказати декілька слів на його похвалу. Він, канадський гусак, не такий самолюб, як інші птахи. У нього чуле серце і, полюбивши раз, він одружується на все життя. Він ніжний подруг, з увагою відноситься до дружини, коли вона висиджує, він дбайливий батько, і виховання малечі є також його завданням, не меншим, як матері. Тепер же, коли сім’я пливе рядочком по воді, він її оборонець і вчитель.

«Канадські гуси»

Ми, дібров’яни, з радістю помічали цей шнурочок гарних птиць. Наввипередки ми кидали їм хліб, не один підбігав з фотоапаратом, щоб схопити наших гусок. Ми, міщани, так рідко бачили таку гарну пташину сім’ю, а вже ніколи не бачили її на Діброві, де озеро мале і хаща не велика. Тож ми раділи, що маємо таких милих жильців.

Рядочок спершу був недовгий, може так на який метр, але він швидко видовжувався в міру того, як гусенята росли. А росли вони дуже швидко. Одної неділі ми здалеку помітили човен. Виглядав як той, що ним плавали вікінги або греки: перед і зад чардака вибігав понад воду, вигнутий, наче шия птаха, а кінчався дзьобом. Сам чардак був жовтавий, а його ніс і керма — чорні. Зблизька… це була валка гусей! Як звичайно, перед і зад — це були батьки, а гусенята вже виросли так, що це вже була мала фльотилія завдовжки в добрих два метри. І колір чардака не був чисто жовтий, а присипаний-розмальований бурим чи гливим. Так он як виросли гусенята!

Ще тиждень — і он який поступ: на Андрієвій травичці пасеться ціла сім’я. Батьки й діти вже тепер приходять поїсти свіжої м’якої травички і хлібця. Вони такі свійські, що не бояться знайомих людей, а вже зовсім не бояться Андрія, що годує їх з руки. Гусенята вже на високих ногах і всі бурі, тільки шия щойно почала темніти та витягуватися. І ще ноги надто довгі в порівнянні з невеликим тулубом. Травичку вони зовсім випасли над берегом. Але хай лише хтось чужий наблизиться, вони зістрибують з берега і знову на воду, і складається фльотилія, і знову пливуть вони по озері, і всі ми радіємо, що так гарно ростуть і що їх завжди все ще дев’ятеро — твоє батьків і семеро гусенят. Сім’я велика, бо звичайно дітей у канадців буває п’ятеро.

Андрій уже привозить не одну і не дві буханки хліба, а цілий мішок, та й пан Бравн не шкодує їм кукурудзи.

ПОКИНУЛИ ОЗЕРО

Багато озер у нашій околиці. Давніше, доїжджаючи до Діброви, ми думали, що на ній кінчається маленький світ у цьому закутку. Дорога бо без гарного асфальту і цементу двадцятьтрійки враз стала найпоганішою порошнею Малтби, і нам здавалося, що на оцій м’якій порошні Малтби, обсадженій індіянськими помаранчами, кінчається наш дібров’яний світ.

Та йому далеко до кінця! Так далеко, як усій нашій землі, бо відомо, кругла м’яка дорога вибігає на горбовину поміж фармами й лісами, стає знову твердою, асфальтовою, і ви вилізли з дібров’яного «рогу» на високорівню. Її густо помережали озера. Їх безліч обабіч дороги, деякі незаселені, зарослі комишами, інші зовсім культивовані, почищені і забудовані довкола людськими оселями. Там світ більш доступний і культивований, ніж наш напівдикий дібров’яний. Там відпочинкові оселі для молоді, спортові клюби, очевидно з голфклюбом у першому ряді, там огрядні будинки, привітні городчики, цвітучі радісно-кольорово петуніями, даліями і левиними пащами. Обабіч же високі дерева.

З головної твердої дороги розбігаються в різні сторони менші, деякі з них гарні й тверді, інші пісковаті, як наша частина Малтби. Колись, як громада Брайтону, до якої належимо, матиме гроші, вона, напевно, подбає і про цей кусок дороги.

Отже, озер багато в нашій околиці, як, зрештою, і в цілому Мічігені. Недаром же це — держава озер, water wonderland!