Софія Парфанович - Чарівна діброва

тим вони багато їли харчів, нагромаджених у бічних коморах. Так вони готовили собі засоби на зиму.

Коли по Діброві стали літати перші сніжинки, бурундуки вже спали в своїх вигідних, безпечних і забезпечених харчами норах.

* * *

До читача:

Як білки, так і бурундуки — шкідники. Вони пошкоджують дерева, обгризаючи молоді бруньки, поїдають насіння, горіхи, пошкоджують засів кукурудзи. Дивлячись із становища людської господарки, вони шкідливі. Але наша спільна мати — Природа годує всіх нас, має для нас усіх харчі. Тільки ми мусимо вміти їх добути. А білки й бурундуки дуже хоробрі й запопадливі. Вони меткі, швидкі та вигадливі. Вони розумні тваринки. Нам так приємно дивитися, як граються, як бігають і стрибають, як, держачи в лапках горіхи, гризуть їх, дивлячись при цьому своїми карликовими очками, чи ви не кидаєте їм ще. Вони привикають до людини, держаться радо її житла та радують її своїм наближенням та довірливістю, хоч вони й полохливі. Вони приносять нам і деяку користь: загрібаючи горіхи в землю та забуваючи їх, вони тим самим причиняються до розсівання та росту лісу.

Як би там не було, — шкідники вони чи приятелі, — ми любимо їх. Бо так мало тварин залишилося на світі. Людина вигубила їх, винищила, і більшість тварин зникла з оточення людини. З небагатьох залишилися білки й бурундуки — наші милі забавні приятелі.

Канадський гусак, той, що з лебединою чорною шиєю, підв’язаний білою хусткою, плавав по озері. Його зручні ноги розгрібали воду, а очі пильно стежили за тим, що діялось у воді. Час від часу він занурював голову, інколи разом із усією стрункою шиєю, і тоді складалося враження, що він стоїть на голові там, у воді. Він добував харчі та, проковтуючи їх, плив далі. Але він годував не тільки себе: на острові сиділа на яєчках його дружина, і велику частину харчів він віддавав їй.

У цієї пари виляглося семеро малих. Були крихітні та ледве покриті ніжним жовтим пушком. Обидвоє батьки годували їх їжею, що зм’якла й частинно перетравилась у волах. І жилося їм гарно у затишку острова: ніхто ніколи туди не заглядав, бо не було за чим.

Пожильці острова
ЖИЛИ НА ОЗЕРІ

Боронив їх недоступний підмоклий чагарник, а мокравина годувала їх соковитими травами, які ростить і годує вода. У воді ростуть також водорості, що постачають поживні харчі.

Але люди осушують багна, тому водяного птаства щораз менше. А ще тому, що винищують його не з потреби, а з мисливської розкоші вбивання.

Та наша пара не потребувала боятись ні одного, ні другого, бо осушування островів ніколи, мабуть, не станеться, а на вступі до Діброви написано: «Но гантінґ, но шотінґ», що по-нашому значить: не вільно полювати, не вільно стріляти. І порядні дібров’яни додержуються цього наказу.

Так, отже, щаслива сім’я канадців жила собі на острові, і писклята швидко росли. Їхній пушок густішав з дня на день, ніжки видовжувались і кріпшали. Ось уже ходять, смішно перевалюючись з ноги на ногу, як кажемо, качиним ходом. Інколи зачепиться таке мале за що-небудь і впаде, втративши рівновагу. Тяжко потім встати! Перебирає швидко ногами, щоб знайти землю, зачепитися за неї та розмірно великий і товстий тулуб перекинути й зрівноважити.

Але швидко пливуть дні, і малеча походжає по березі та пасеться, скубучи травицю. Уже й батьки покидають їх на короткий час, а самі плавають по озері.

Пан Андрій — їхній добрий знайомий. Помітивши гусака, він зразу став його годувати хлібом. Гусак радо ласував. Він згодом так звик до цих харчів, що наближувався зовсім до берега, простягав шию та заглядав, чи немає Андрія, бо чомусь немає хліба. Виходив на берег, пасся на молодій ніжній травичці, що її дбайливо доглядав господар. Заходив теж до пана Бравна; він давав гостеві інші ласощі — кукурудзу. Так канадець зовсім привик до людей і до свого ресторану на їхніх ділянках. Тепер він приводив і дружину, вони всмак наїдалися, і то швидко й ситно, та й поверталися додому.

Прийшов час для малих виплисти на воду. Відколи порозумнішали, вони з цікавістю приглядалися, як плавають батьки. Не одного кортіла прогулянка. Але страшно, як страшно! Вони й пробували, бувало, зійти з берега та, замочивши трішки ніжки, верталися на сушу. А що вже літати! Батьки й літали, хоч то птиця тяжка і лету вживає тільки коли необхідно, як от для перелету з одного озера на друге, відлету в вирій та повороту на північ. Це ранньою весною, коли на півдні стає гарячіше, підсихають багна і стає тяжкувато з харчами. Якраз розмерзають величезні канадські розливища на півночі, і туди простують великі табуни гусок. Летять вони ключами, гуськом, і поклик «ка-гонк» є першим знаком весни. Він сповіщає про неї навіть раніше, ніж приспівування шпаків, а з них рабіна, хоч його цинамонова шийка для всіх нас є найпривітнішим знаком весни, коли вона ще далеко від нас.

Так отож, треба гусенятам навчитися двох штук: плавати й літати. Он що діється одного дня:

На острові людно-завізно. Відкіля взялося