Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

трьома сотнями відійшов до Чучупаки в Медведівку. Холодноярська республіка, як і раніше, включала в себе майже тридцять сіл в хитросплетінні лісів і Яру, й більшовики все ще боялись потикати сюди носа. Чучупаці підчинялись загони отамана Залізняка, Чорного Ворона, Сірка та ще з десяток дрібніших. У Коцура й досі залишалась вотчина Хмеля — Суботів, у якому Максиму якось показували дев'ять посольств, збудованих ще при гетьмані.

За кілька днів до Холодного Яру з Херсонщини, з Кам'янки, вийшла Степова дивізія Костя Блакитного. Здавалось, в Медведівці збирається грізна сила. Та недовго Максиму довелось плекати справу з Чучупакою.

Зла недоля спіткала отамана в найкращий весняний день, найкращого весняного місяця. Переживши важку люту зиму, гайдамаки, мабуть, трохи втратили пильність. Бо синє небо й весняне сонце сам Бог створив для добра і безпеки… Агенти ЧеКа здали отамана.

Дванадцятого квітня Василь Чучупака разом з братом Петром на виїзді з хати лісника з Кресельців потрапив у засідку. Побачивши більшовиків тут, чи не в самому серці Холодного Яру, дорогою в Мотрин монастир, Василь очам своїм не повірив. Здалося, що це маячня, сон.

— Ні, це зараз станеться не зі мною!!!

Та все діялось блискавично. Затьохкали потужно, мов велетенські батоги, карабіни в руках хлопців, сухо вторили маузери, пішла стрільба з «трьохлінєйок». Червоні бігли зусібіч, Чучупака перекинув через сідло кулемет «льюїс», якого завжди возив за собою. Вдарила димна черга. Комісари, мов горох, посипались з коней. Гаряче дуло шипіло об вологе сідло. Не візьмете просто так Василя Чучупаку! Він повернув зброю праворуч, нажав на гашетку. Знов заклало вуха від дзвінкого дробу. Розпечені гільзи відлітали в траву. Летіли в пекло душі чекістів. Раптом — зупинилась машина. Постріли з маузерів і гвинтівок тепер сприймались, як тиша. Заклинило кулемета! Хтось вже скочив з сідла, хапав за поводи отаманового коня. Василя в бік вдарила куля. Поранений! Попливли узбіччя перед очима. На вузькій дорозі не було де й розбігтися! Полон? Ні, тільки не це! Ілюзій вже не було! Чучупака бачив людей з вирваними язиками, підрізаним сухожиллям, розчавленим мужеським достоїнством. ЧеКа зніме з живого шкіру, аби виказав товариство! Василь різко відвів «собачку» нагана. Востаннє глянув на небо, на п’ятнадцятивіковий дубище. Прощай, Душа лісу!

Прощай, Сонце!!!

Постріл з нагана вдарив у верховіття…

… Чучупака загинув, брата Петра взяли в полон й розстріляли в ЧеКа. Після кількох тижнів лютих тортур…

У квітні гайдамаків очолив холодноярець Іван Деркач. Усю весну й літо в селах навколо Чигирина, Черкас, Звенигородки, Шполи, Сміли спалахували повстання. Загони Деркача, Костя Блакитного, Рудя наскоками знищували більшовицькі «ячєйки», що безчинствували по селах. У вересні отаманом Холодного Яру вибрали Костя Блакитного.

Розділ 22
Роман Рудинський. Хто ти, Оляно?

Ром вирішив сам шукати. Спочатку хотів піти до Звенигори, бо саме про Оляну зі Звенигори розповіла баба Маня. Взяв з собою Зосю, який також зацікавився гайдамаками.

Йти вирішили єдино-вірною дорогою — повз стави, повз річечку і болото, де праворуч бовванів покинутий хутір. Можна йти й бруківкою на Гудзівку, але то нецікаво! Коли повстанці їздили на гору, то напевне сюдою!

Через якийсь кілометр стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Казанок. Тут стояв хрест сім’ї Шульги, які колись жили в цьому місці. Біля Гудзівки стежка йшла через дивну балку. Великі старі осокори переплелися між собою. Товсті дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне в верховітті. Внизу стежка вільно петляла.

Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші. В одній з них лежав камінь з цифрою «1776» — мабуть, козацька могила. Потім стежка звертала, й очам відкривався величний каньйон, порослий лісом: обривисті схили глибиною в сімдесят-сто метрів, глибокі ущелини, вимиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори ростуть у його широкій долині.

А вже після каньйону почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга, третя — а за ними й Звенигора…

Обійшли гору навколо. Зелені сосни покривали настану схилу, вище росли берези. Крутішим боком гора спускалась до лугу, а заднім — впиралася в поле. Якщо й жила тут колись Оляна, то найближчі до гори тільки дві хата.

Ворота однієї з них межували з горою. Ром колись стріляв у них із лука, як і всі покоління в дванадцять років. Копали на горі князівські вістря, встромляли до очерету — от тобі й зброя!

Тож, не вагаючись довго, постукали в браму. Завалували собаки, а тоді довго ніхто не виходив. Постукали ще раз.

— Ну хто там? — зажебонів, врешті, старечий голос.

— Це ми, бабусю! Хлопці!

Бабця довго човгала до калітки.

— Які такі хлопці?

Нарешті, вийшла. Старенька бабуся, закутана в жовту хустку, з квітами з червоної нитки.

— Тьотю, ми зі школи з Звенигородки. Пишемо твір про цю гору. Ви не знаєте, де тут колись жила Оляна?

Бабця довго на них дивилась.

— Ну, про отамана Рудя. Кажуть, то була його наречена?

— Я тут вже шістдесят сім літ живу, а про Оляну не знаю…

Про Рудя… Так, щось мата казали, — оживилась бабця… — Але то спитайте у тітки Мотрі — он там навпроти. Вона більше знає!

* * *

— Атож, про Рудя. Тут все село колись шепотілось!

«Тітка» Мотря виявилась ще старіша за бабцю.

— Але ж наречену звали — не Оляна, а Уля! Вона он в тій хаті жила, справжня красуня! Але потім її забрали. А до того вмер старий батько!

— Хто забрав, тьотю?

— Не