Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

За три дні Максим привів до Тютюнника три сотні людей Цвітковського зі стріливом і обозами. Сам Цвітковський приєднався з відділами вже в поході. В останні дні січня Наддніпрянська армія ще стояла на Звенигородщині, а потім направилась на південь — до Єлисаветграда. Сили Денікіна слабшали, й волею командування вирішено припинити війну з денікінцями, направивши зусилля на більшовицькі війська.

Наприкінці січня делегація від Денікіна намагалась укласти союз з Наддніпрянською армією. Але командування в цьому питанні було проти: ніяких союзів з білими, поки вони не визнають Україну як незалежну державу. Росіяни були на це просто нездатні. Й генерал Омелянович-Павленко відмовив білим в єднанні.

Частини під командуванням генерала Тютюнника вдарили в більшовицький фронт, й прорвалися в напрямку Чигирина й Черкас, знову пройшлись по Звенигородщині. Саму Звенигородку взяли у білих повстанці отамана Туза.

Тютюнник направляє Максима Рудинського до Холодного Яру — до Чучупаки, й Рудь переконує отамана взяти участь у наступі на Черкаси. На початку лютого дивізія Тютюнника разом з частинами Олександра Загродського взяли Смілу, а через два дні дві тисячі бійців Чучупаки й кінні сотні Рудинського розбивають військо білого генерала Шиллінга й знову беруть Черкаси. До дивізії Тютюнника приєднуються загони Гулого-Гуленка, який ще в листопаді підійшов до Холодного Яру.

Це була демонстрація сили! Черкащина побачила міць Армії України. Як сказав Тютюнник: «Слава йде горою!» Після Черкас червоні вже остерігались без резервів переслідувати українське військо. З приходом весни командування вирішує пробиватись на Гайсин, Христинівку — й далі на захід. Останнє завдання, яке в Зимовому поході отримує Максим Рудинський, — взяти Тальне й утримати місто, прикриваючи відхід армії…

Кінні козацькі сотні проходили, бувало, по сто верст за день.

— Насправді, всі ці незгоди й страждання — пусте, порівняно з сидінням в конторці, — розказував якось Петро Думанський Максиму в поході. — Я колись працював в одній фірмі, ми продавали до Швеції дністровські раки. Так ото, я вам скажу, пекло! Цілоденно пишеш бомаги, рахуєш десятки, записуєш сотні — й так зранку до вечора, не виходячи! І назавтра — те саме! Звар'ювати можна! Не знаєш — чи день на вулиці, чи вечір, чи дощ, чи сонце. Я якось вийшов на базар за тиждень — так радів, наче пішов до театру. Люди! Сонце!

З часом така людина вже всього боїться, й не зна' чи живе ще на цьому світі.

Бо в боротьбі є години й дні смертельної битви, або поневірянь у холоді й голоді, під крижаним вітром і при палючому сонці, але ж є і хвилини божественного натхнення, вітчуття злету, перемоги, вищості над самим собою! І ці відчуття є величними, й повними життя і снаги. Й ніхто не проміня їх на сидіння в конторці!

Дивізія Тютюнника з боями прорвалась на південь, до Вознесенська, взяла місто й величезні трофеї. Потім виступила на Ананьєв і Балту, й далі — на Тульчин, Ямпіль, де вже розпочався наступ польсько-українських військ на більшовиків — на Київ!

Весна 1920 р.

Біля Тального Червона армія зібрала великі сили. Максим Рудинський очолював кінні сотні й в запеклих боях відступав до Холодного Яру. Пробитись на південь до Тютюнника вже не було шансу. Червоні перекидали у Вкраїну десятки тисяч військ, у тому числі — підрозділи відомого комбрига Гришки Котовського.

З Майкопа на польський фронт через Звенигородку й Умань виходила напівдика Перша Кінна армія Будьонного.

Зусилля Армії УНР й отаманів дали про себе взнаки. На Чигиринщині і Черкащині денікінські війська були майже розбиті. Скориставшись цим, у повіти вступила Червона армія. Деякий час більшовики не проводили активних дій проти повстанців. Але в останні дні лютого Троцький видає указ про «борьбу с бандітізмом» — й в Україні знов починається «червоний терор»…

Навесні 1920 року протистояння червоним навколо Черкас, Чигирина, Звенигородки, Умані набуло найбільшого розмаху. До холодноярських гайдамаків приєднались шість тисяч бійців отамана Голого. «Красну» комуну і чрезвичайку, комісарів, самооборони, більшовицькі загони «продразвьорстки», які спустошували селянські комори, — селяни ненавиділи лютою ненавистю. За останні роки вже всі надивились на страшну потвору совєцької влади, експропріацій і ленінського «красного терору».

В жовтні Черкащиною знову прокотилась орда Кінної армії Будьонного, яка йшла на південь воювати з Врангелем. Українським повстанцям, що потрапляли в полон, перед смертю відрізали вуха, ніс, губи, виколювали очі. Улюбленим жартом будьонівців було акуратно розпороти живота полоненому і зашити ще живій людині в нутрощі живого пацюка чи кота.

Від тих борін, якими зустрічали Кінну армію все частіше й частіше, від відмов давати хліб, бійців, коней будьонівці навісніли, палили села, дотла спалили Байбузи, Тубільці, Березняки, Мліїв, підпалили Стеблів і Драбівку, Старосілля. Армія Будьонного допомагала організовувати на місцях червоні бригади, залишала по селах «красних» росіян, башкирів, китайців, з гарматами та кулеметами. По п’ятах за будьонівцями йшли загони Черкаської ЧеКа.

Повстанці також не залишались в боргу. Полонених не брали. «Прєдседателям» вудпродкому, що потрапляли їм в руки, — так само різали животи й напихали в середину пшениці, гречки або крупи — «Їж, собако, нажерися до смерті!», за відібраний у селян для червоних хліб і збіжжя.

Селяни стріляли комісарів з обрізів, кололи вилами, наводили на загони повстанців з лісу. Кіннотники палили українські хати піками з клоччям, вмоченим в нафту, — достеменно так, як це колись робили татари.

Дядьки з обрізами відступали до лісу, а старих дідів «красниє кавалєрісти» зі злості рубали шаблями насмерть. Вбивали священиків, їхніх жінок і дітей. Дикі азійські вершники вели себе, як на загарбаній території, гвалтували молодих дівчат і жінок. Полонених червоних китайців гайдамаки віддавали селянам, ті відводили їх до лісу й добивали лопатами…

Березень 1920 р.

Після впертих боїв біля Тального в березні Максим з