Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

кіннота. Тютюнник наказав зберігати спокій й повернув на більшовиків всі свої кінні сотні.

Рудь вискочив на коні вперед, дав команду: «Шаблі до бою! Руш!» Майже полк козаків перескочив уже замерзлу річку й вдарив на червоноармійців.

Вогонь посилювався, падали люди й коні, але сотні вже неслися біля села, й почалася рубка. Було видно, як з села вискакували пішки червоні, скакали тачанки, бігли без вершників коні…

Поки йшов жорстокий бій, обози встигли перейти через міст й звернути до лісу.

Під час походу козацькі сотні воювали з денікінцями і червоними, відбили десятки важких атак. У кінці грудня група Тютюнника взяла Жашків і Умань. Група під началом земляка Рудя — Олександра Загродського — захопила Тальне. Юрко розумів, що їхні бойові дії, крім військового, мають ще й агітаційне значення. В Умані він наказав віддрукувати десятки тисяч примірників газети з описаннями переможних акцій походу, сотні тисяч листівок.

На Новий, 1920-й рік — група Тютюнника вибила Денікіна зі Звенигородки.

Поруч з Тютюнником весь похід пройшла його дружина — Віра, яка мужньо переносила всі незгоди. Але їй було дуже важко. Знаючи про те, що у Рудя в Звенигородці наречена, Юрко наказав Максиму виїхати з Умані за підтримкою до Цвітковського.

— Тільки тебе він послухає! Нам потрібні люди, зброя, провізія. В тебе є два дні, поки ми візьмемо напрям на південь!

Розділ 19
Уляна

Січень 1920 р.

… Білі поля сліпили очі під зимовим сонцем, ліворуч зеленів сосновий Хлипнівський ліс. Яка краса на землі! А дурні люди вбивають одне одного за ідеї та… владу. Он Тиміш зараз збирає кінні відділи у Цвітковського — домовились!

Серце Максима співало. Зараз він знов побачить Уляну! Коли проїхав місток, вже сутеніло. Ось вона, гора! Рудь звернув засніженим лугом, і там, біля невеликої річки, прив’язав Змія. Коли до Уляниного двору пройшов пішки, зовсім стемніло. Тихенько постукав у шибку — раз, потім ще двічі. За хвилину дівчина вийшла в сіни, накинувши на плечі теплу хустку. Побачила Рудя й мов скам'яніла.

— Здрастуй, сонце!

— Боже, це ти… Живий! Заходь. Заходь швидше!

Спочатку Максим не міг зважитись навіть взяти її за руку. Загрубілий, обвітрений в боях і морозах. Але в темних сінях вона кинулась йому на шию…

— Я кожного дня боялась за тебе, — сказала вже в хаті. Потім встала з-за столу і принесла яблука із комори. Прихилилася до дверей і так стояла, а Рудь зупинився поруч. Уляна підсвідомо вигнулась до нього всім тілом.

— Ти знаєш, а дід Йосип тепер живе по сусідству. Він уже воювати не може, хоча й загоїлись рани. Зі мною завжди вітається.

— Ну і добре. Він тебе любить, ти ж вродлива.

— Ні, у мене таке враження, наче він вітається зі мною, а бачить тебе — і то завжди так.

— Може. Він поважає нашу справу. Воїн поважає в своїх браттях людину куди більше, ніж вчитель.

— Їж яблука.

— Ти — змія-спокусниця…

— Твоя спокусниця трохи застудилась…

Вона посміхнулась, а потім обличчя її посмутніло. Рудь дуже любив спостерігати, як змінюються її очі. Тепер він не дивувався, коли за якісь секунди споглядав перетворення ніжної коханої в холодну красуню і відразу ж — в довірливе й миле дівча. Вона була вже дорослою, розкішною жінкою, але в душі залишалася ще зовсім дитиною.

— Про що ти зараз думаєш, дівчинко?

— Ні про що. Я тобі не скажу!

Максим погладив її волосся, потім ледь торкнувся щоки. Вона здригнулася, провела підборіддям по його долоні, притиснула щокою до плеча його руку, і Рудь поцілував її в губи.

— А ти не боїшся застуди?

— Коли буду помирати — то є за віщо… А втім — ти ж сама й полікуєш…

Вона тихо засміялась. Максим відпустив її руку, причинив двері кімнати і повернувся до неї знову.

— Не треба, мати проснеться…

Але він знову цілував її міцно, притиснув до себе. Крізь тонку тканину відчував, як б'ється дівоче серце. І раптом вона долонею відштовхнула його від себе.

— Це все минає, але… я не можу володіти собою…

Глянула Максиму в очі, потім потягнулась до нього, обійняла руками за шию і сховала обличчя в нього на грудях.

— …Сотовий мед капає з вуст твоїх, — тихо шепотів Рудь: — Мед і молоко на губах твоїх… духмяність вбрання твого, наче землі Лівану…

— О, Рудь… Ще!..

— … Хто ти, що сяє, як зоря?… прекрасна, як місяць… світла як сонце?… Прекрасні ноги твої… Округлість стегон твоїх, як коралів… вирізьблених руками майстра… Кохана…

— … Ти домігся всього, чого хочеш…

— Що ти сказала?

— Та так, нічого. Хіба ти не розчув? Тільки, будь ласка, не прикидайся глухим.

— Я й справді не почув.

— Ну і добре. Добре, коли людина добивається чого хоче. Тепер зрозуміло? Тільки я дуже боюся… Що буде з нами? І не будем про це… Краще поцілуй мене ще! І будемо хворіти разом… Любий… Як я тебе чекала!..

— …І жили вони довго й щасливо, і померли від іспанки темної зимової ночі, — прошепотів Рудь, повільно шукаючи устами гарячі, напіврозтулені дівочі губи…

Розділ 20
Двадцятий

Січень-лютий 1920