Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

квітні Ром частенько вишукував різні символи любові й дарував їх Владці. Та найсильніші відчуття принесли Рому перші троянди.

Ранні кущі біля мерії Ром примітив ще в травні. Та якось, вже в розпалі весни, йшов через площу й раптом зупинився, як вкопаний. Не чекав, що вони розквітнуть так скоро й що будуть такі розкішні. Прекрасні темно-багряні троянди, великі й міцні, мабуть, привезені для партійних потреб із самої Голандії. Вже ввечері того ж дня у Владки в кімнаті стояли три перші троянди. А згодом, коли вся центральна площа забуяла темно-червоним оксамитом, Ром по-пластунськи заповзав у сутінках на те поле з-під меріївських «голубих йолок» і рубав довгі стебла гострим кривим ятаганом, якого давно знайшов за латою прадідівської хати. Приходив до Владки вночі з букетами в двадцять-тридцять троянд, коли вже спали батьки, тихенько стукав у вікно її спальні, й вона потай вкрадалася до нього в нічній сорочці й мліла в обіймах від поцілунків і шаленого аромату весняних квітів.

Востаннє Роман приніс їй троянди на свій випускний вечір, покинувши однокласників, які вже готувалися зустрічати схід сонця. Владка, як завжди, вислизнула до нього вже сонна. Шипи троянд, які опинилися між ними, кололи йому груди, Ром нахилився, щоб поцілувати дівчину, й раптом відчув, що п'яніє від тонкого і сильного аромату — хвилюючого запаху її тіла, троянд, солодких дівочих парфумів. Він втрачав голову від кохання, його шукали й знов загубили однокласники, вже скоро повинно було зійти сонце, а вони принишкли на лавочці біля її дому. Владка сиділа в нього на колінах, і він втонув в її слухняному теплому тілі, в п'янкому смаку поцілунків, квітів, її ніжної шкіри й шовкового волосся.

З тих пір запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його десь в суєті метро чи серед святкового натовпу, завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та біллю утрати.

В один з цих найкращих днів вона сказала Рому, що його кохає. Цих слів він чекав майже рік, уперто добиваючись її любові. Але там, біля їхньої улюбленої лавочки в парку, на душі йому чомусь стало важко, й він подумав про те, що буде далі з їхнім коханням.

Але те, що чекало їх насправді, Ром не міг собі уявити навіть у найвигадливіших фантазіях…

Розділ 17
Денікін

Жовтень 1919 р.

Відносний мир на Звенигородщині тривав знову недовго. Червоні відступили за Дніпро, але натомість уже з другого жовтня почалися бойові дії проти Денікіна. В жовтні — листопаді Тютюнник бився з частинами того самого генерала Якова Слащова, якого розбив Махно біля Перегонівки. На той час армія УНР нараховувала майже п’ятдесят тисяч бійців з двома сотнями гармат й тисячею кулеметів. Їм протистояли армія генерала Драгомирова, яка йшла на Київ, й армія генерала Шиллінга, з якою тепер бився Тютюнник. Тили білих шарпали батько Махно на півдні й загони Цвітковського, Гризла, Чучупаки, Зеленого, Гулого-Гуленка, Рудя — на Черкащині, десятки повстанських загонів й отаманів у Придніпров’ї. Підривали залізниці, громили обози, розстрілювали офіцерів. Позбавлений значної кількості продовольства й боєприпасів, Денікін все більш загрузав у боях в Україні, втрачаючи такий переможний спочатку темп ходу: проти більшовиків — на Москву. Хоча все це мало й позитивний ефект: у центральній Україні й на півдні — майже не залишилось комісарів…

В багатьох районах України пройшли з’їзди антиденікінських повстанських організацій, які схвалювали постанови з вимогою утворення української армії, української адміністрації, українських селянських рад на місцях.

Чотирнадцятого жовтня Червона армія відчайдушним ударом з Коростеня спромоглася вдруге взяти Київ, але вже шістнадцятого Денікін знов відбив місто…

Розділ 18
Перший Зимовий

6 грудня 1919 р.

В жовтні Максим Рудинський ще двічі відводив сотні до лінії фронту, а в листопаді в Звенигородку вже не вернувся. Обстановка була важкою, армія в боях відходила до Волині. На початку грудня армію УНР оточили біля Чуднова — Шепетівки в «трикутнику смерті» — більшовицькі, денікінські й польські дивізії. Підняли заколот отамани Волох і Божко в Люборі.

У ці скрутні часи Юрка Тютюнника призначено помічником командувача Армії УНР командарма Омеляновича-Павленка. Юрку присвоїли звання генерала-хорунжого. Тютюнник очолив Київську дивізію, Рудь командував зведеними кавалерійськими сотнями.

Для того, щоб вийти з оточення, десятитисячна Наддніпрянська українська армія прорвала денікінський фронт й пішла з Чорториї в свій блискучий Перший Зимовий похід…

За п’ять місяців Армія УНР, ведучи бої з білогвардійськими й більшовицькими військами, пройшла тилами близько двох тисяч верст. Максим по-новому відкрив для себе дар Тютюнника не губити віри в скрутну хвилину. Юрко вів військо серед ворожих частин обережно, але користався найменшою можливістю для удару — й бив нещадно, жорстоко, не знаючи страху й жалю! Саме ця його віра в успіх не раз рятувала дивізію від поразки.

Тютюнник вмів вести за собою людей, які керувались неначе гіпнотичним впливом Юрка, вірили йому, вважали непереможним. Навколо Тютюнника формувалась група, яка вважала його навіть більш яскравим лідером, ніж Петлюру.

16 грудня Тютюнник відбив телеграми в усі центри Наддніпрянської України: «Усім представникам денікінської влади. Республіканські війська прорвали фронт і вийшли в тил денікінської армії. Наказую всім представникам Денікіна відійти на Дон або переходити на бік республіканців. Всіх, хто не виконає наказу, чекає смерть!» «На нас тепер працюють жах — і повстанці!» — казав Тютюнник.

Якось, вже на Черкащині, дивізія проходила через невеличке село. Тільки-но засірів світанок, навколо стало видно степи, прорізані широкими балками. Сипав невеликий сніг. За селом дорога йшла через вузенький місток, який відразу ж запрудили численні підводи з хворими і пораненими, обози, кілька десятків гармат. Люди й коні рухались мляво, піхотинці відставали від колони. Давалася взнаки втома попередніх тижнів. Як раптом з боку села почулись постріли, й ззаду колони з'явилась більшовицька