Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

знаю. Тоді й хата згоріла, й нові люди там поселились. І ще тоді пропав комісар червоний. Пішов на Звенигору — й не повернувся.

— Ще баба Наталя казала, що той Рудь мав червінці і таємно повіз її за границю, — сказала перша бабця.

— А перед тим вони повінчались, — встряла в розмову ще одна старенька, що підійшла тихо. — Он там, на вершечку. Хлопці й досі туди бігають з дівчатами цілуватись! Тільки про це не пишіть у тєтрадку, бо це вам ще рано!

— Не рано, тітонько. Саме впору!

Вони подякували жінкам й полізли нагору. Круті схили поросли кущами, добирались довго. Коли, здавалось, вже зовсім піднялись — то побачили, що гора добігла лише до рівнинки, яка оперізувала вершину. З неї здіймалась догори ще вершина — маленька.

Врешті, здобули й цю гірку. Ром знайшов рівне, без кущів місце й подивився донизу.

Прямо за селом, через поле зеленів масив Хлипнівського лісу. Він тягнувся ген-ген за обрій, до нього збігала залізниця й губилася в лісових хащах. Видко, як на долоні, село, ставок, річку. А ліворуч, на південь, темніли поля, балки, губилися в темно-синій палітрі. Звідти й виднілись давно козацькі «фігури»…

Так, значить — Уля. Мабуть, не Оляна — Уляна! Що ж, легенда про Рудя вже обростала плоттю!

Розділ 23
Хулігани

…Незабаром після тієї травневої ночі Владка поїхала з батьком до Криму. Напередодні вони знов довго сиділи біля її двору. Владка плакала.

— Не плач, маленька, це ж ненадовго!

— Ти восени їдеш до університету…

— Хочеш — я не поїду!

— Ти добре вчишся, що тобі тут робити? Треба бути там, де життя. Треба бути успішним! Я не зможу любити мужчину, який нічого не вартий!

— Не бійся! За два роки поїдеш вчитись до мене — в Одесу.

— Я не така розумна. Тебе заберуть в армію… І я… Я не зможу бути сама довго…

— Доти ще нескоро. Я приїжджатиму до тебе щотижня.

— Ти хороший… Знайдеш собі там іншу, ніжну і вірну. Якій крім тебе — більш нічо’ в світі не треба. А мені все одно тут не жити.

— Мені ніхто не потрібен. Тільки ти, люба…

Та Ром відчув, що це початок кінця. Що вона дуже вродлива, і її краса принесе їй якесь нове життя — велике й щасливе. Що вона розумна і сильна, і може жалкувати за ним, Ромом, але все’дно, рано чи пізно, поїде звідси — до Москви, Лондона, Лос-Анжелоса, Парижа. Що він звоював її любов ціною неймовірної впертості, романтики, безрозсудства. Намаганням торкнутися ніжної, прекрасної казки… І що він кохає її до безтями — більше за життя, друзів і рідних.

Тож прощання вийшло палким і щирим…

Потім вона поїхала. А скоро поїхав до Одеси і Ром. Екзамени до університету здав на «відмінно» — й на радощах цілий тиждень провалявся на морі.

Попереду залишалось півліта. Досить часу, щоб від туги за Владкою — вплутатись в якусь сумнівну історію…

* * *

Війна в Звенигородці почалась похмурого дощового ранку. Роман, Зося і Пшонь ішли собі до «Сайгону», коли раптом побачили на лаві скоцюрбленого Толяна Богданченка. У відповідь на всі запитання той тільки ревів від болю — у нього була зламана щелепа. Як доповіли малі, що пускали кораблики в баюрах, годину тому в «Сайгон» прийшли троє, й одного з них вони знали — то був Грек! А ще з ними наче був «старшак» (тобто старший «товариш») Татора, майже зі своїх, спортсменів. Саме він за щось і вдарив Толяна. А потім вони пішли в напрямку автостанції.

Очі у Зосі потемніли від люті.

— Шонь, залишайся з Толяном. Пішли…

Ром і Зося швидким кроком, майже бігом попрямували на автостанцію. По дорозі прихопили з собою ще кількох хлопів й хвилин за десять увірвались на приміські платформи.

Ще здалеку Роман побачив Грека, що стояв на сходах у святковій білій сорочці. З ним були ще двоє кремезних типів і дівчина, та вже ніщо не могло спинити скорої помсти. Як темний смерч повіяв понад асфальтом.

Красунчик Грек ще посміхався назустріч білозубою голлівудською посмішкою, коли Зося чорним вихором злетів по східцях і щосили зацідив Греку по пиці. Той знагла вмився гарячим приском, кров залила сліпучо-білу сорочку. Типи смикнулись було до Зосі, але поруч вихопились Ром з Шевою й відразу вибили з них бойову жвавість. Б'ючи під дих жлоба, Ром краєм ока помітив, як з блискучої «вертушки» з-за дверей виповзає хлоп на прізвисько Кактус, щоб явно заступитись за друга. З розвороту Ром так дав Кактусу в лоба, що той сторчма влетів назад в галерею. Шалено закрутилась «вертушка», театрально зачинилися високі двері. Ром почекав ще хвильку, та Кактус більше не об'являвся. Саме в цю мить Шева дав добрячого копняка іншому типу — аж той випав з доріжки на строкаті клумби.

Коли все скінчилось, вони окинули оком побоїще, повернулись лицем до платформи й… заціпеніли. Блискавична битва все ж зайняла у часі кілька хвилин, впродовж яких внизу на платформах зібрався великий натовп і з цікавістю слідкував за «побиттям ягнят» біля каси. Тим більше, що дії розгортались на горішній площадці, на три східці вище асфальту — зовсім як на великій сцені.

Побачивши юрбу в півтисячі глядачів, Ром відчув себе як актор, що збирає аншлаг у театрі. Та в ту ж мить помітив міліціонера, який пробивався крізь натовп з протилежного краю платформи — тихо сказав Зосі: «Гайда!», і вони непомітно щезли з вокзалу через малий провулок.

З цієї хвилини у Звенигородці