Аліна Миколаївна Болото - Твоя Марія... і Кіб

— Ти мене познайомиш із ними?..

Бараноїд киркнув і зіскочив з моїх плечей: на стежці виникли дві сіро-зелені постаті! Величезні очі, напівприкриті складками повік, — єдине, що виділялося на плямистих, лискучих обличчях, та ще вузька біляста смуга на тому місці, де має бути рот.

— Добридень, — ледве вимовив я, по-дурному всміхаючись.

Онди зникли так само нечутно, як і з’явилися. Розчинилися серед зелені.

— Ти їх не клич більше, — з докором сказала Ілка. — Їм і так сутужно вдень, а ти їх ще й на світло витяг!

Кир не надто доблесно горнувся до моїх ніг і тихо гарчав.

— Не тремти, — заспокоїла його Ілка, — вони таких, як ти, не їдять.

Насамкінець усе відбувалося, як у легкому тумані: куди йти й навіщо йти — абсолютно безглузді запитання. Онди йдуть поруч — зовсім природно, ліземо кудись під землю — так і повинно бути, розкритий контейнер з «дезом» — нудна буденність. Зате м’які прокладки з контейнера — казка.

Ватіш занурився в прокладки й миттєво заснув. Кир розгублено походив навколо пілота, злодійкувато огледівся, пригнувся і майже поповзом попрямував за Ілкою.

Підземний тунель тягся ще добрих кілометра півтора й скінчився люком, до якого вела драбина з вузькими металевими східцями.

Ілка збігла по сходинках, і люк слухняно відчинився перед нею, але замкнувся перед самим носом у Кира. Бараноїд сердито пирхнув, дряпнув лапою перешкоду, застромив носа в шпарину, принюхався. Нічого, що навіть віддалено нагадує запах синтетичної баранини, однак виразно потягло чимось смачним. Кир секунду вагався, а далі взявся за люк.

Ілка пройшла через лабораторію Василя Норина — відсік не мав прямого сполучення із зовнішнім світом, окрім таємного хідника, й піднялася в оранжерею.

Вікна, заставлені абаалем, майже цілком вкрилися стіною жовтого листя, що вперто тяглося до світла. Здавалося, м’ясисті стебла от-от вирвуться зі своїх вазонів і кинуться назустріч волі. Жовтогарячі торочки значно посвітлішали й зовсім злилися із загальним тлом, зате зубчики їхні витяглись і тепер нагадували безліч пожадливих щупалець.

Ілка напоїла водою скам’янілий ґрунт, висмикнула паразита, що затесався до лабораторних рослин, відхилила причинену вітром стулку вікна.

Василь часто вирушав у далекі експедиції, не особливо піклуючись про покинуту оранжерею — абааль зазвичай обходився власними силами. У дев’ятьох випадках з десяти зміцнілі, підгодовані добривом дикуни просто випадали з вікна, й підхоплені вітром, вирушали в нові мандри.

Василя завжди дивувала здатність абааля поглинати неймовірну кількість поживних речовин для того лише, щоб бути з’їденим у зимове безкормів’я та мати можливість заслати насіння в нові землі. Дорослі рослини подорожували в пошуках кращих місць для дозрівання, а насіння — для виживання. Що означала для них нетривала затримка під гостинним дахом? Підгодувалися, перепочили, та й подалися світ за очі, а проведе господар чи ні, то його справа.

Ілка обійшла кімнату, змахуючи пилюку, що осіла скрізь товстим шаром, підібрала й поставила в нішу кинутого на підлогу поштовика, постояла мить перед сходами, що вели в хол, але спускатися передумала.

«Яка тут моторошна тиша. Такої ще ніколи не було. Зависла в повітрі, тяжка, немов гнилий туман. Дивно, Василь на базі затримувався нечасто, але тиша порожнього житла ніколи не бувала такою мертвою… як зараз. Хіба людський подих може зігрівати на відстані? Але ж нічого не змінилося, все залишилось, як і було. Жодна порошина не зрушила з місця від того, що людини не стало. Іскорка згасла, й ніхто не помітив цього? Навіщо було йому завжди квапитися, часто ризикувати, навіщо? Тепло руки зникло разом із ним. Ледок хоче винищити й саму пам’ять про нього…»

Дивний звук привернув Ілчину увагу. Вона озирнулася й побачила Кира, який з чудовим апетитом поїдав абааль! Бараноїд зрозумів, що його помітили, відкусив ціле стебло й зі здобиччю в зубах кинувся навтьоки.

Дар прокинувся від сильного поштовху й спросоння спробував зануритися глибше в прокладки, але йому не дозволили:

— Ватіше, ваша тварина знищила унікальний зразок абааля!

Похмурий Ватіш протер очі й глянув на безтурботну морду Кира:

— Мені здавалося, ви любите тварин?

— Але не тих, котрі прогризають діри в металевих люках!

— Кир не прогризає дірок, — заперечив Ватіш, — він прокопує їх кігтиками… Втім, його буде покарано. Кире, ходи-но сюди!

Бараноїд підбіг, не випускаючи з зубів пучка жовтого листя.

— Дай сюди!

Ватіш забрав залишки абааля й розділив на дві рівні частки:

— Вчив я тебе чи не вчив не бути жадібним?!

— Кирь, — відповів бараноїд і проковтнув свою половину.

— Хочеш? — запропонував Даруа, та Ілка мотнула головою. — Тоді я доїм, щоб добру не пропадати.

Ватіш перевірив систему настроювання «дезу» — ціла, погладив долонею гладеньку його поверхню, ногою відіпхнув зацікавленого Кира.

—  Ілко, через що все ж таки загинув Норин?

Дівчина глянула спідлоба:

— Дай слово не виходити звідси, поки не зв’яжешся зі своїми.

— Не дам, — відрізав Дар.

— Але чому?

— Тому що ти його з мене вимагаєш. Ви всі дуже любите