Анастасія Винник - Коли повертається веселка

Гринчук суворо поглянув на Осоку:

– Більше так не жартуйте. Що у вас трапилось?

– Мені треба встигнути в Харків до восьмої години вечора, я виконую прохання однієї молодої жінки. Допоки ми тут з вами розмовляємо, вона може померти.

– Щось вас багато розвелось, що спішать у смертельно важливих справах. – Гринчук простягнув Осоці документи. – Я зателефоную на пости, щоб вас не зупиняли.

Михайло вибалушився на сержанта з широко розплющеними очима.

– Їдьте, у вас мало часу, – сказав той і віддав честь.

Напарник підбіг до Гринчука, як тільки Осока від’їхав.

– Ти що, відпустив його? – запитав він, дико поводячи очима.

– Так, відпустив, – буркнув Гринчук.

– Ти здурів?!

Гринчук сів у машину і завів двигун.

– Слухай, з такими даними ми преміальні ніколи не отримаємо, – не міг заспокоїтись напарник.

Гринчук не відповів і поїхав.

– Я не зрозумів, ти що, зі мною не розмовляєш?

– Це був знак, – сказав Гринчук.

– Який ще знак?

Гринчук натиснув на гальма і повернувся до напарника:

– Ти віриш у добро?

Напарник форкнув і зробив дурнувату гримасу:

– В добро? Ти про що?

– Про те, що живе ось тут, – Гринчук тицьнув пальцем у серце.

– Ну, ти гониш, – напарник знову форкнув і втупився в дорогу. – Тобі час до нашого психолога.

– Слухай, моя дружина після операції не поверталася до тями. В суботу сказали, що це все…

Напарник зробив співчутливе обличчя і кивнув.

– У мене ось тут все стало іншим, – сержант притис руку до грудей. – Я не знаю, що це, але я почав щось відчувати… Те, чого раніше не відчував… Немов щось нове поселилось у мені. А в неділю жінка виїхала на зустрічну, я підійшов до неї, взяв документи, і раптом чую, що не дарма ми зустрілися.

– А я думав, що Левченко брехав зо п’яну. Мовляв, ти ту бабу і до каси в аеропорту проводив, і сам штраф заплатив. Але ж ти дивак!

– Може, і дивак, але зранку в понеділок я прийшов до дружини, а мені кажуть, що вночі вона прийшла до тями. – Гринчук усміхнувся. – Їй стало краще, усі дивуються, а я ні. Треба випускати добро зі свого серця, тоді все буде по-людськи.

Напарник махнув рукою:

– Та вже роби як знаєш. А того мужика що? Він теж хворий?

– Ні, він виконує прохання хворої жінки.

Гринчук увімкнув рацію і повідомив постам на трасі Київ – Харків, щоб не зупиняли сірий «форд»…

По мірі того як Осока наближався до Харкова, його запал згасав. У Пісочин він заїхав упевнений, що його чорт збаламутив і що йому дуже хочеться додому. Він дорікав собі за те, що так і не навчився керувати миттєвими емоціями, і ще за те, що не послухав Софію.

– Ладна – потаємна людина, – сказала вона, почувши, куди і навіщо Михайло збирається. – Ти колись чув щось про її батьків, родичів, друзів?

– Ні. Тільки знаю, що в неї є син.

– Тоді подумай – чому так?

– Ой, та всяке буває!

– Якби вони всі померли, вона б про це розповіла, – багатозначно завершила дружина. – Чує моє серце, ти вскочиш у халепу.

Ідіот! Замість того щоб послухати жінку, яка його кохає, він пішов за своїми емоціями. І, звісно ж, того давнього бажання отримати Тетяну.

На Холодній горі почався дощ. Задзвонив телефон.

– Осоко, ти де? – запитав поважний голос.

– Під’їжджаю до Південного вокзалу.

– Тепер так: їдеш до головного входу в парк Горького і чекаєш. Я зателефоную рівно о восьмій.

Дощ перейшов у грозу. До восьмої залишалось двадцять хвилин, і Михайло втратив надію встигнути в парк, бо траплялись тільки самі затори і червоне світло на світлофорах, що вечорами паралізують Сумську, на якій і є той головний вхід у парк.

Дивно, за дві хвилини восьма він був на місці, але припаркувати машину не було де. Він повернув до іподрому, але й там всі місця були зайняті. Осока продовжував лаяти себе, мріяв про м’яке крісло, пиво і велику смажену відбивну і відчував себе слабким і незахищеним. Ну, чого він уплутався в цю авантюру? Ладна дуже хвора, і навіть коли вона одужає, він ніколи не займеться з нею сексом – напевно, це небезпечно. Треба було залишитись удома, поряд із Софійкою, і не піти на роботу. А Тетяні сказати, що, мовляв, їздив і нічого не знайшов.

Стискаючи кермо, Осока намагався зрозуміти, що на нього найшло. З ним ніколи таке не траплялося. Стоячи біля світлофора, він вагався, куди повертати: ліворуч, додому, чи праворуч, до парку, але замість нього рішення прийняв телефон.

– Як справи? – почув слабкий голос Тані.

– Та ніяк! Кружляю перед парком Горького, нема де приткнутись! – Із цими словами він знову