Аліна Миколаївна Болото - Вдова узурпатора

Метротроль відважив йому потиличника й продовжував із задоволенням спостерігати спектакль відкриття Колумбом Америки. Говорять, зв’язавшись зі своїм колегою із сусідньої галактики, він вибив акторській трупі гарні відрядні на весь період колонізації Америки. Метротроль обожнював вестерни. Хазяїн

Другий тиждень ішов дощ. Він цілодобово тарабанив по даху, лунко бив по оббитому жерстю підвіконню, шарудів, збігав по шибці. Повітря в будинку було просякнуто вогкістю настільки, що поліровані боки піаніно потьмяніли й укрилися плямами, шпалери відстали, а старий шифоньєр, що раніше часто потріскував, став надзвичайно мовчазним.

Ішов десятий день мого перебування в будинку. Власники його ніжилися на кримському курорті, а старий сусіда, залишений для догляду, ліг у лікарню із серцевим нападом. Я наймав кімнату в дочки старого: товстої крикливої особи з пористою картоплиною замість носа, рудим клоччям замість волосся й неосяжним шлунком замість серця. Вічно п’яний чоловік дочки повсякчас крав у мене сигарети, а двоє відгодованих синів із завидною завзятістю ламали магнітофон. Маю зізнатися, людство до деякої міри встигло мені осточортіти, а тут раптом трапився випадок пожити життям Робінзона. Старий, як я вже згадував, занедужав, будинок, за яким він взявся дивитися, спорожнів, і дочка не на жарт стурбувалася. За догляд були плачені гроші, втрачати їх не хотілося, і після безуспішної спроби долучити до справи синів, товстуха звернулася до мене. Для пристойності я трохи поламався, виговорив собі знижку у квартирній платні й перебрався до вечора на нове місце проживання.

Сини встигли повідомити мені про лютого собаку, полчища пацюків і штукатурку, яка падає на голову, тому у двір дев’ятого будинку по вулиці Рудакова я ступив не без побоювання. Худий, зі зваляною шерстю Барбос ліниво брехнув з будки, але відразу замовк, угледівши в руках у мене шматок хліба. Я кинув собаці окрайчик і пройшов прямо до біленого вапном маленького будинку із залишками зеленої фарби на потрісканих ставнях. Бабця, яка прожила в будинку років п’ятдесят, померла два тижні тому, родичі зібралися продати руїну, але покупця ще не знайшли. По-хорошому, будинок треба було б спершу відремонтувати, однак ремонт міг обійтися в неабияку суму, а тут підвернулася путівка в санаторій…

Руїна мені сподобалася, я негайно взяв на роботі відпустку, притягнув з найближчого магазину мішок крупи й почав життя відлюдника. Борошно в будинку було, яйцями мене сумлінно постачали чотири курки. Грядка, вистелена поваленими кущами помідорів, давала мені цілком пристойний запас вітамінів, а стара яблуня балувала великими жовтими яблуками. За дах і їжу я платив роботою, якщо годівлю курей і кошлатого Барбоса можна назвати роботою.

Щоранку я вставав і виходив під дощ, щоб відчинити ставні. Ставні закривалися зовні на старомодні металеві замки й щоразу немилосердно скрипіли. Барбос радісно скавучав, а кури піднімали в загородці шалену метушню, сподіваючись на миску пшениці. Я годував своє господарство, їв сам і сідав на порозі дивитися на дощ. Підгнила дошка загрозливо прогиналася під моєю вагою, але я намагався не звертати уваги на її підступи. Я пообіцяв самому собі не втручатися в чуже життя — згасаюче життя будинку.

Мені ніколи не набридало дивитися на калюжі на пощербленому асфальті, у яких танцювали бульбашки, на дубову бочку із проіржавілими обручами, на розмоклі кімнатні пантофлі. Пантофлі стояли біля порога. Були вони з тканини, без задників, із протертими передками. Прослужили, мабуть, довгий вік, перш ніж перетворитися на линялу ганчірку. Коли я прийшов у будинок, пантофлі вже стояли на порозі, але я не чіпав їх усе через той же неясний страх. Я боявся порушити спокій будинку. Він ужився в цю криву вуличку, сховався під гілками розлогих дерев і старанно відгородився від світу старим парканом. Будинку було гарно одному. Над ним не стирчала телевізійна антена, а радіоприймач, що висів у центральній кімнаті, замовк уже давним-давно. Павутину, яка його затягла, ніхто не чіпав багато місяців.

Я спав на вузькому, укритому сірою вовняною ковдрою ліжку. Сітка прогиналася піді мною чи не до підлоги й стогнала при кожному русі. Подушка була маленькою й твердою, як камінь. Пір’я, що наповнювало її, збилося в одну щільну грудку, не бажаючи розпадатися. Я незабаром змирився з цим.

Поруч з ліжком стояв збитий з дощок стіл, на гладко обструганій стільниці красувалася глиняна ваза з надколеним горлечком. Колись у вазі стояв букет квітів, але вони давно висохли й обсипалися, тільки пучок жалюгідного пруття стирчав над купкою сміття. Щодня я дивився на це пруття й намагався вгадати, яким квітам служило воно стеблами.

Над ліжком висіла велика фотографія під склом: три дитячі мордочки, які сміються. Фотографія пожовкла від часу, та й зачіски у двох хлопчаків і дівчинки були якісь давні. Давно вже ніхто не вкладає дівчаткам кіс і не стриже хлопчиків «під горщика». Я від усієї душі побажав, щоб не згнив мотузок, на якому фотографія висіла, і щоб однієї ночі ця конструкція не впала мені на голову.

Між двома вікнами стояло піаніно. Теж старе, з мідним свічником над клавішами, з вигадливими вензелями на передній стінці, з педалями у вигляді звіриних морд. Правда, одна з педалей стирчала під кутом градусів у тридцять до підлоги й служити за призначенням уже не могла.

Крім спальні, я освоїв ще кухню, де на електроплитці якось забезпечував себе сніданком й обідом. Вечерю я віддавав Барбосові, хоча ворогом його не вважав. Добродушний пес жодного разу не дзявкнув на мене від самої моєї появи, і на подяку за це я спустив його з ланцюга. Це було єдине суттєве нововведення, зроблене мною в будинку номер дев’ять. По-моєму, Барбос не дуже його оцінив, бо продовжував триматися будки й рідко відходив від неї далі, ніж на довжину ланцюга. А через ці дощі й зовсім рідко залишав лігвище. Миску я ставив біля самого входу в будку, і пес поспіхом хлебтав юшку, поки вона не змішалася з дощовою водою.