Аліна Миколаївна Болото - Вдова узурпатора

Я трохи балувався творчістю й відривався від списаних аркушів лише тоді, коли рука втомлювалася тримати ручку. Тоді я гасив світло, відкривав двері й слухав незамовкаючий шум дощу. На стелі біля дверей з’явилася мокра пляма, і я вже став із занепокоєнням подумувати про необхідність мандрівки на дах. Я не хотів, щоб стеля впала. Однак пляма не збільшувалася. Можливо, це випадково затекло в щілину при якому-небудь бічному вітрі. Зрештою, ніхто не доручав мені ремонт будинку.

Так міркуючи, я сидів перед відкритими дверима й дивився на стелю. Коли я опустив очі — переді мною стояли двоє.

Один з них — товстенький кореєць у болоньєвій куртці з накинутим каптуром — підштовхнув уперед блондина зі строкатою японською парасолькою.

— Привіт, — сказав блондин і недбало струсив на підлогу мокру парасольку. — Ну й погодка.

Його друг закрив двері й очікувально уставився на мене.

Я закрив папку й включив настільну лампу. Було вже темнувато, і світло якось відразу оживило кімнату, святково заблищало на гладенькій поверхні піаніно, на склі фотографічного портрета. Я був навіть радий гостям, чого зі мною давно не траплялося. Позначалися дні самотності, проведені в старому будинку.

— Вирішили заглянути по-сусідськи, — пояснив блондин і поставив на стіл пляшку з мутнуватою рідиною.

Мені не хотілося пити, але й кривдити гостей не хотілося теж. Зрештою, всі ми люди. Я встав, щоб принести з кухні склянки, але не дійшов. Раптово на мене обрушилася темрява.

Оговтався я, сидячи на стільці, руки були зв’язані за спиною й прикручені до спинки стільця. Голова нестерпно боліла. Хтось із «гостей» не полінувався закрити ставні, але верхнє світло (гола лампочка на довгому дроті) добре освітлювало кинуту на столі куртку й спину людини, яка плазувала під столом. Мостини запекло скрипіли, а чоловік продовжував вистукувати їх ручкою столового ножа. Блондин тим часом зосереджено патрав подушку. Це мало настільки безглуздий вигляд, що я ледь не фиркнув: те саме, що старшокласники, які грають у «струмочок». Але біль у голові миттю відбив бажання сміятися.

Я мовчки стежив, як з гуркотом відсували меблі, вивертали внутрішності піаніно, відривали планки плінтусів, колупали стіни. Фотографію, й ту висмикнули з рамки, щоб старанно роздерти. Нарешті пролунав переможний вигук: під діжкою з давним-давно засохлим фікусом була виявлена схованка. Рука блондина пірнула в отвір і витягла звідти дерев’яну скриньку, обклеєну обгортками з-під цукерок. З величезною обережністю скриньку встановили на столі. «Відкривай», — побожним шепотом наказав блондин.

Кореєць потягся було до кришки, але його зупинило тихе гарчання. Найдобріший Барбос на негнучких лапах пройшов через усю кімнату й зупинився біля грабіжників. Піднята верхня губа оголила жовті стерті ікла. Не зводячи очей із протягнутої руки, він знову глухо загарчав.

«Пішов!» — блондин щосили штовхнув собаку в бік. Барбос із скавучанням відлетів і вдарився об ніжку ліжка. «Бом!» — ліжко загуло, і цей низький протяжний звук нагадав мені удар дзвона.

— Двері треба закривати! — гаркнув блондин на приятеля й відкинув кришку скриньки. Зі свого місця я не бачив її вміст, але на обличчях обох недругів одночасно відбилося розчарування. Кореєць запустив руку в скриньку й витягнув кілька дрібних коричневих кісточок, схожих на пташині.

— Що це таке? — з ноткою істерики в голосі запитав він.

У цей час Барбос оговтався і запекло уп’явся в ногу кривдника. Блондин скрикнув і другою ногою вдарив собаку в живіт. Барбос вискнув, але щелепи не розтис. Тоді чоловік схопив зі стола скриньку й почав методично бити собачу голову. Я рвонувся, але проклята мотузка витримала. Я не пацифіст, але не терплю, коли б’ють собак і дітей. Не пам’ятаю, що я кричав.

Скринька розлетілася вщент разом з усім, що там було. Я замружився саме вчасно: одна з кісточок боляче вдарила мене в перенісся й упала в розстебнутий комір сорочки. Немов шматочок льоду сковзнув у мене по грудях, я відкрив очі, але відразу забув про крижаний укол. Барбос в агонії бився на підлозі, однак щелепи його залишалися стиснутими. «Допоможи!» — закричав блондин до помічника. Кореєць схопив ніж і почав розтискати собачі зуби, поки нарешті нога не звільнилася. Штани блондина були розідрані, кров текла по нозі, заливаючи потоптану підлогу.

— Чому ти його не прирізав, скотино?! — блондин ще раз штовхнув обм’якле тіло Барбоса. — Чого чекав?! Двері покинув…

— По-перше, я закривав. По-друге, ти клявся, що собака й не гавкне. По-третє, де гроші?

— Звідки я знаю?! Може, він украв! — блондин ткнув пальцем у мою сторону.

На мить запанувала тиша, потім кореєць повернув до мене спохмурніле обличчя. Чорні очиці, оцінюючи, оббігли мою кволу фігуру.

— Де гроші, миршавцю? — запитав він.

— Не знаю.

Я й справді не знав. По-моєму, шукати гроші в цій халупі міг тільки божевільний. Бідність проглядала з усіх щілин.

— Послухайте, хлопці, — почав я запопадливо, — я знаю стільки ж, скільки ви. Мене попросили доглянути за будинком. Я нічого тут не чіпав.

— Це він обчистив схованку, — лице блондина пересмикнула судорога. — Гнида!

Просити помилування у покидьків однаково, що плювати проти вітру. Кричати даремно: до найближчого будинку не менше тридцяти метрів, до того ж, шум дощу заглушить крик. Люди забилися по своїх норах, міцно сплять у теплих ліжечках або вдивляються в екрани телевізорів. Чужі лиха їх не цікавлять. Схоже, звідси мені не вибратися.

— Повторюю для глухих: ні про які гроші мені нічого не відомо, — я чеканив слова, намагаючись не дивитися на ніж у руках корейця. — Навіщо вам зайві турботи, хлопці?