Кейт Аткінсон - Руїни бога

для себе, а для Віоли. Ненсі вважала, що маленькій дитині не треба нічого, крім «відерця й совочка», і героїчно на цьому наполягала, коли тріумвірат ловив дрижаки під арендованими парасольками чи ховався у вогких, сповнених пари кав’ярнях, поївши бутерброди з ліверкою, які власниця готелю їм щоранку пакувала.

Це не канікули, а випробування на витривалість.

— Може, час додому? — товкла Віола, й Тедді мовчки з нею погоджувався. Вони зупинялися в готелях, куди не пускали псів, тож тоді статус Віоли як одиначки найразючіше кидався у вічі. Вона не дуже вміла гратися сама — і ще гірше вміла гратися з іншими.

Тедді не думав, що виметене всіма вітрами узбережжя Йоркшира — добре місце для канікул. Північне море стало могилою для багатьох безтілесних мертвих у Ранніміді — морські глибини всіяні химерними скарбами. Тедді провів дві найгірші ночі війни, безпорадно бабраючись на байдужих хвилях. («Що ж, щасти вам»). Ненсі казала, що коли Віола трохи підросте, вони вибиратимуться й далі — до Вельсу, до Корнволу. «До Європи», — сказав Тедді. Брили кольору. Гарячі скибки сонця.

А тепер Ненсі забаглося навідати Бею в Лондоні. («Лише на кілька днів, якусь виставу би подивилися, на виставку сходили»). Було пізно, майже час лягати спати, а вона досі не закінчила перевіряти домашню роботу. Тедді поглянув на рядки рівнянь, що не мали для нього жодного значення.

«Поясни, як ти отримала цей результат», — акуратно написала Ненсі червоною ручкою, а тоді спинилася й підвела погляд на нього.

У неї завжди було щире невинне обличчя, яке заохочувало зізнатися в усьому й обіцяло прощення. Мабуть, учениці її обожнювали.

— Хай там як, я думала виїхати в середу ввечері й повернутися у п’ятницю. Доки ти на роботі, Віола буде у школі, а після школи вона може зайти до своєї подруги Шейли й почекати, доки ти її забереш. (Ото накрутила, — подумав Тедді. Їм усім жилося б легше, якби вона просто відвідала Бею на вихідних). Ти ж не проти взяти Віолу на себе? Вона буде рада нагоді провести з тобою більше часу.

— Так-таки й рада, — сказав Тедді з легким докором. Віолі було майже дев'ять, вона обожнювала маму, а з Тедді мирилася як із необхідністю.

— Я не поїду, якщо ти проти, — сказала Ненсі.

«Яка гречна», — подумав Тедді. Якої б то вона заспівала, якби він справді сказав «Не їдь»? Проте натомість сказав:

— Не мели дурниць, чого б це я був проти? Звичайно, їдь, чого б не поїхати? А якщо будуть якісь проблеми, то я подзвоню Беї і зв’яжуся з тобою.

— Я певна, що не буде жодних проблем, — сказала Ненсі й невимушено додала: — Крім того, ми, мабуть, багато гулятимемо.

Коли Ненсі поїхала на озера, Міллі зняла їм котедж без телефона. Коли вона помагала Ґерті переїжджати, до нового будинку ще не провели телефон.

— Якщо виникне нагальна потреба чи станеться якийсь жахливий нещасний випадок, — легковажно сказала Ненсі (тіпун їй на язик, так легко говорити про такі речі, — подумав був Тедді), — то дай оголошення на радіо. Ну, знаєш, «поліція намагається зв’язатися з такою-то, яка, вважають, перебуває у графстві Вестморленд. Просимо сконтактуватися» і так далі.

За сорок років після того, коли він уже жив у «Феннінґ-Корті», Віола вручила йому мобільний телефон:

— Тримай, тепер я завжди зможу з тобою зв’язатися. На випадок, якщо ще щось станеться, — ішлося про зламане стегно, вона ніколи не дасть йому про це забути, мовби це свідчило про якусь його фатальну ваду, — чи ти заблукаєш, чи ще щось.

— Чого б це я заблукав?

Він так і не навчився користуватися тим телефоном. Кнопки були замалі, інструкції — надто складні.

— Старого пса новим трюкам… — зізнався він Берті. — Та й навіщо мені «завжди» з кимось зв’язуватися?

— Зараз ніде ні від кого не сховаєшся, — погодилася вона.

— Хіба що в уяві, — припустив він.

— Навіть там, — похмуро відповіла Берті, — ти в небезпеці.

*

— Гаразд, то я виїду в середу. Так і вирішили, — вона почала акуратно складати домашню роботу стосиком. — Усе, закінчила. Може, погрієш молоко на какао? — вона розгублено всміхнулася. — Усе гаразд? Якщо не хочеш, обійдемося без какао.

— Ні, все гаразд, зараз погрію, — поясни, як отримала такий результат, Ненсі, подумав він.

*

Коли Ненсі була поза доступом у Дорсеті, де помагала Ґерті переїхати, на подив Тедді подзвонила сама Ґерті (хоча їй начебто ще не підключили телефон). Вона була не схильна до зайвих балачок і одразу кинулася з місця в кар’єр:

— Пам’ятаєш мій великий дубовий комод у їдальні? У стилі Мистецтв і ремесел, він раніше стояв у вітальні в Галках?

— З мідними петлями і плитками Де Морґана? — спитав Тедді. Звичайно, пам'ятав.

— Точно. У новому домі для нього немає місця — тут взагалі ні для чого немає місця, — життєрадісно додала вона, й Тедді згадав, чому Ґерті йому завжди подобалася. — Я знаю, що він тобі завжди подобався, тож, може, забереш? Я б винайняла вантажників, мабуть, буде не дуже дорого. Інакше, боюся, доведеться його продати.

— Спасибі тобі величезне, я був би дуже вдячний, — і з сумнівом додав, — я не певен, чи в нас знайдеться для нього місце.

Він з ностальгією згадав Ейсвік — на великій кухні ферми цей комод був би як рідний, а ось на фоні нейтральних стін приміського будинку в Йорку виглядатиме, як біла ворона. Його аж самого здивувало, як йому раптом захотілося цей комод, який він так добре пам'ятав із дому Шоукроссів. Із минулого.

— А Ненсі що про це каже?

— Без поняття, — сказала Ґерті, — спитай сам.

— Даси їй трубку?

— Трубку? — перепитала Ґерті. — Ти про що?

— Передай їй телефонну трубку.

— Чого б це я передавала їй трубку? — Ґерті розгубилася.

— Вона ж у тебе, — пояснив Тедді, який не розумів, як це непорозуміння взагалі виникло.

— Нема її тут, — сказала Ґерті.

— То вона не у Лайм Реґіс? Вона ж мала помогти тобі переїхати.

Запала ніякова мовчанка, і Ґерті врешті обережно сказала:

— Ні, її тут немає.

Тедді відчув, що вона хвилюється, чи не підвела Ненсі. Як не дивно, його перший порив був порятувати Ґерті від ніякового становища, тож легковажно сказав:

— Не переймайся, мабуть, я щось наплутав. Я її спитаю і передзвоню. Спасибі, що запропонувала нам комод.

Він швидко поклав слухавку, дивну інформацію треба було обдумати. «Я їду в Лайм, щоб допомогти Ґерті переїхати». Що ж тут можна не так зрозуміти?

Якщо Ненсі хотіла від нього щось приховати й мусила прикидатися, що їде в Дорсет до Ґерті,